Не Називайте Мене Потворою.

У школі пролунав дзвінок на велику перерву.

Коридори миттю наповнилися дитячими голосами. Хтось поспішив до їдальні, хтось вибіг на подвір'я до кіосків купити щось смачне. Деякі учні дістали з рюкзаків ланч бокси, які турботливо приготували для них батьки.

Метт теж відкрив свій старенький потертий рюкзак. Усередині лежали кілька скибочок чорного хліба, обсмаженого в яйці. Вони були акуратно загорнуті в папір і сховані в невеликий поліетиленовий пакет. Мама спеціально встала раніше, щоб приготувати йому цей скромний обід.

Хлопчик озирнувся навколо і почав швидко їсти. Він поспішав, ковтав майже не пережовуючи й раз у раз дивився через плече, ніби боявся, що хтось його помітить.

— Що це ти їси? — почувся голос одного з однокласників.

Метт ніяково опустив очі.

— Обід... Мама приготувала. Це такі бутерброди.

— Та це ж не їжа! — розсміявся інший хлопець.

— Дивіться всі! Він хліб у яйці приніс! — вигукнув ще хтось.

За мить до Метта підійшов найвищий хлопець у класі й різким ударом долоні вибив пакунок із його рук. Скибочки хліба впали на підлогу й покотилися під парти.

Клас вибухнув сміхом.

Діти показували пальцями, кривлялися, вигукували образливі слова. Метт мовчки опустився навколішки й поліз під парту збирати залишки свого обіду. Він швидко загорнув їх назад у пакет і заховав до рюкзака.

— Чого не їси? — глузливо запитав високий хлопець, штовхаючи його в плече.

— Я... Я вже не голодний, — тихо відповів Метт, не піднімаючи голови.

— Та ні, їж! Покажи нам!

По класу знову прокотився сміх. Для Метта він звучав так, ніби сотні гострих ножів одночасно дряпали його душу.

На щастя, задзвонив дзвінок. Учні розбіглися по своїх місцях, а за кілька хвилин до класу зайшла вчителька й розпочався новий урок.

Та після уроків усе повторилося. Кілька хлопців навмисне перегородили Меттові дорогу.

— Цим рядом не підеш, — сказав один із них і штовхнув його в плече.

— Іди в обхід, потворо.

Інший сильно вдарив хлопця в спину. Метт упав на підлогу, а клас знову вибухнув реготом. Навіть кілька дівчат, складаючи речі до рюкзаків, перешіптувалися й усміхалися.

Так було майже щодня.

Іноді знущання тривали всю перерву, іноді лише кілька хвилин, але вони не припинялися ніколи.

— Чому ви постійно до мене чіпляєтеся? — тихо запитав Метт, підводячись із підлоги.

— Що я вам зробив?

— Геть звідси, потворо, — вигукнув у відповідь один з однокласників.

Біля школи вже зупинялися автомобілі. Батьки забирали дітей додому.

За Меттом ніхто не приїжджав.

Його мама щодня ходила на завод з виробництва бойових дронів. Після війни іншої роботи майже не було, і вона змушена працювати понаднормово, щоб вони могли вижити. Тому хлопчик завжди повертався додому сам.

Дорога була довгою — майже десять кілометрів. Світова війна давно закінчилася, але її сліди залишилися всюди: зруйновані будинки, обгорілі дерева, покручені металеві конструкції та безкраї пустирі, де колись вирувало життя.

Метт звернув на коротшу стежку, що пролягала через випалене поле. Вона вела повз величезну покинуту бойову машину.

Хлопчик виліз на її холодну броню, сів і дістав із рюкзака свій обід.

Лише тут, далеко від людських очей, він міг спокійно доїсти кілька скибочок чорного хліба, які так старанно приготувала для нього мама.

Він не хотів, щоб вона дізналася про його біду. Не хотів додавати їй ще одного болю. Матір й без того щодня вела власну битву — за шматок хліба, за дах над головою і за майбутнє свого єдиного сина.

Коли Метт повернувся додому, надворі вже сутеніло. Старий будинок стояв на краю невеликого селища, де більшість осель ще зберігала на собі сліди війни. Подекуди на стінах виднілися тріщини від вибухів, а дахи були полатані старими металевими листами.

Хлопчик тихо відчинив двері й зайшов до кухні.

— Мамо, я вже вдома, — промовив він, знімаючи зі спини потертий шкільний рюкзак.

Біля плити стояла жінка в старому робочому комбінезоні. За день на заводі вона втомлювалася настільки, що ледве трималася на ногах, але все одно знаходила сили приготувати вечерю.

— Добре, сину. Мий руки й сідай до столу. Я посмажила картоплю.

Вони вечеряли мовчки. Лише старий годинник на стіні тихо відраховував секунди.

Раптом мама помітила на руках хлопчика темні синці, а біля волосся — свіжу подряпину.

— Метт, що це в тебе? — стурбовано запитала вона. — Тебе хтось образив?

Хлопчик на мить завмер.

— Ні, мамо. Усе гаразд. Просто на фізкультурі впав, коли ми грали у футбол.

Жінка взяла його за руку й уважно оглянула синець.

— Ти мене не обманюєш?

— Ні. Я просто невдало наступив на м'яч.

Вона ще кілька секунд мовчала, ніби відчувала, що син приховує правду, але більше нічого не запитувала.

А в душі Метта палав справжній вогонь. Йому хотілося розповісти все. Про насмішки, про образи, про щоденні приниження. Хотілося, щоб хоч хтось став на його захист.

Та він не міг.

Після загибелі батька мама залишилася сама. Вона працювала без вихідних, щоб вони могли вижити у світі, який так і не оговтався після війни. Метт не хотів додавати їй ще одного тягаря.

Після вечері матір почала прибирати зі столу.

— Мамо, а можна я завтра піду до старого лісу? Усе одно вихідний. Якщо тобі не потрібна допомога.

Жінка усміхнулася.

— Хочеш знову набрати своєї чорної землі?

— Так. Лише землі, і відразу повернуся.

— Добре. Але не підходь до великих вирв. Там досі небезпечно.

— Обіцяю.

Наступного ранку Метт прокинувся дуже рано. Поснідав, допоміг мамі по господарству й побіг до старого гаража.

Колись тут стояв автомобіль його батька. Після війни й загибелі чоловіка, матері довелося його продати, щоб хоч якось звести кінці з кінцями.

Тепер гараж став маленькою майстернею Метта.

Уздовж стін стояли полиці, заставлені горщиками, ящиками та дерев'яними піддонами. Тут росли кактуси, дикі квіти, трави, молоді фруктові деревця та десятки дивних рослин, які хлопчик сам намагався схрещувати між собою.