Розділ 10. Я прийшла довести, що маю рацію

Управа без непрошених порад тривала до дев’ятої сорок п’ять у понеділок.

У нас захворіла реєстраторка, і молода адміністраторка Марія посадила двох пацієнтів на один час. Перш ніж вона встигла домовитися з лікарем, я поклала перед нею роздрукований розклад.

— Ти знову не перевірила позначки.

Марія закусила губу.

— Я вже побачила. Зараз пересаджу пані Коваль.

— Надалі тримай перед собою пам’ятку. Я тобі напишу порядок дій.

— Наталіє Василівно, я знаю порядок.

Вона сказала це тихо, але не винувато. Мене це роздратувало ще більше.

— Я лише намагаюся допомогти.

Марія подивилася на мене так, що я згадала кабінет Ганни Дмитрівни і свою обіцянку. Не радити. Не вказувати. Не випереджати чужі дії.

— Зроби як вважаєш за потрібне, — видавила я.

О десятій пані Коваль уже сиділа біля іншого кабінету, а помилку було виправлено. Без моєї пам’ятки.

Під час обідньої перерви мама зателефонувала і повідомила, що в неї закінчуються пігулки від тиску.

— У тебе є рецепт? — запитала я.

— Десь лежить. Ти ж знаєш, я в тих паперах нічого не розумію. Зайди після роботи, знайдеш і купиш.

Я вже хотіла сказати, що кардіолог дав їй три рецепти і що вона має скласти їх в одну папку. Натомість проказала:

— Мамо, я сьогодні не зможу. Якщо не знайдеш рецепта, зателефонуй лікареві й запитай, що робити.

— Ти ж працюєш у клініці. Тобі важко п’ять хвилин витратити на рідну матір?

У мене миттєво з’явилося відчуття, ніби я справді її зраджую.

— Я подзвоню в аптеку і попрошу доставити, — сказала я.

— Не треба. Я сама.

Вона першою закінчила розмову. До вечора я думала про її ображений голос. Потім зрозуміла: замість того щоб зайти, я витратила майже той самий час на дзвінок в аптеку. Різниця була лише в тому, що мама сама знайшла рецепт і сама назвала адресу.

Того ж дня я все-таки написала Матвієві: «Надворі похолодало. У тебе є тепла куртка для вечірніх змін?»

Повідомлення побачила лише після того, як відправила. Це була не порада, а турбота. Принаймні я сама так думала. Він не відповів.

На другу зустріч з Ганною Дмитрівною я принесла аркуш, на якому записала вісім випадків. Біля кожного ставила плюс або мінус. Плюс означав, що я втрималася. Мінус — що ні.

— Це схоже на звіт, — сказала вона.

— Мені так зручніше.

— Ви навіть тут хочете скласти іспит.

— Мені важливо знати, чи я правильно виконала завдання.

— Навіщо?

— Щоб зрозуміти, чи має це сенс.

Вона взяла аркуш і прочитала пункти. На третьому, де я записала дзвінок мами, вона спинилася.

— Що ви відчули, коли відмовили?

— Провину.

— А коли все ж організували доставку?

— Полегшення.

— Не гордість за те, що мама впоралася?

— Ні.

— Чому?

— Бо я все одно залишилася потрібною.

Я відповіла швидше, ніж встигла себе зупинити. Ганна Дмитрівна поклала аркуш на столик.

— Ким ви себе відчуваєте, коли нікому не допомагаєте?

— Не знаю.

— Не знаєте чи не хочете називати відповідь?

— Не знаю, — повторила я.

Цього разу вона не стала дотискати.

Наступне її питання стосувалося дітей.

— Назвіть три випадки за останній рік, коли Дарина чи Матвій попросили вас про допомогу і ви зробили саме те, про що вони просили.

— Матвій просив позичити гроші на курси.

— Ви позичили?

— Дала. Але сказала, що краще заплачу напряму, бо він забуває зберігати квитанції.

— Він просив про це?

— Ні.

Перший приклад викреслила. Другий стосувався Міли: Дарина попросила забрати її з гуртка, а я завезла малу до окуліста, бо вона мружилася. Цей теж не підійшов.

Третього я не знайшла.

— А тепер назвіть три випадки, коли ви самі вирішили, що їм потрібно.

— Так нечесно.

— Чому?

— Тому що таких було багато.

— Скільки?

Я закрила обличчя долонями. Мені було соромно не через конкретний вчинок. Уперше я побачила саму пропорцію.

Того вечора я відкрила листування з Матвієм. Він так і не відповів про куртку. Я написала: «Вибач. Це теж була порада, якої ти не просив». Палець завис над кнопкою. Я видалила текст і поклала телефон екраном донизу.

На роботі я попросила Марію зайти до мого кабінету.

— Про вчорашнє, — почала я. — Ти сама виправила помилку. Добре виправила.

Вона насторожено чекала продовження.

— Я не писатиму тобі пам’ятку. Але якщо потрібна моя допомога, скажи.

— Добре, — відповіла вона після короткої паузи. — Дякую.

За два тижні прийшло спільне повідомлення від дітей. Три місяці спливали за десять днів. Дарина запропонувала зустрітися вчотирьох у сімейної психотерапевтки. Я двічі прочитала адресу.

«Це буде не суд, — написала Дарина. — Але якщо ти прийдеш доводити, що ми все вигадали, ми підемо».

Я відкрила порожній нотатник і вирішила записати все, що хотіла їм сказати. Перше речення було: «Я жила заради вас».

Потім я закрила нотатник. Уперше це речення здалося мені не доказом, а погрозою.