1.1 Стефа

Я біжу коридором четвертого курсу, серце калатає так, ніби я вже на реанімації, а не просто несу каву для Влада. Він написав «принеси мені лате, мала», і я, дурна, посміхаюся до екрана телефону, ніби це найромантичніше, що мені коли-небудь казали.

Він стоїть біля вікна, спершись ліктем об підвіконня. Сонце падає йому на волосся, робить його майже золотим. Влад. Мій Влад. Хоча насправді він нічий. І саме це мене заводить найбільше.

— О, прийшла, — він бере стаканчик, пальці торкаються моїх навмисне довше, ніж треба. Тепло розтікається по шкірі, ніби він щойно провів ними по моєму зап’ястю. — Дякую, Стефко. Ти завжди знаєш, чого мені хочеться.

Я червонію. Ненавиджу себе за це, але нічого не можу вдіяти. Його погляд ковзає по моїй шиї, зупиняється на вирізі светра. Я свідомо одягла той, що трохи сповзає з плеча. Для нього.

— Сьогодні ввечері кіно? — питаю я, намагаючись, щоб голос звучав байдуже.

Влад усміхається кутиком губ, тією самою усмішкою, від якої в мене підгинаються коліна.

— Можливо. Якщо не буду зайнятий.

«Зайнятий». Я знаю, що це означає. Інша дівчина. Або дві. Але мені байдуже. Бо коли він приходить до мене, то дивиться тільки на мене. Торкається тільки мене. Притискає до себе в під’їзді й шепоче мені на вухо такі речі, від яких я потім не можу заснути. Я впевнена — скоро все зміниться. Просто він ще не готовий.

Він відпиває каву, дивиться кудись повз мене.

— Ти сьогодні гарна.

Три слова. І я вже готова розтанути.

— Завтра в нас семінар до десятої, — кажу я тихо. — Можемо піти після…

— Подивимося, — він знизує плечима, ніби це нічого не означає.

Я киваю, ковтаю образу, як таблетку. Він завжди так. То зникає на два тижні, то раптом з’являється під моїм гуртожитком о третій ночі й просить «допомогти з конспектами» або «принести йому щось поїсти, бо в нього зовсім немає часу». А я йду. Завжди йду. Бо коли він мене кличе — я відчуваю себе потрібною. Майже своєю.

На перерві я бачу Лева. Він сидить у кутку аудиторії, як завжди, з носом у конспектах. Окуляри сповзли на кінчик носа, волосся стирчить, ніби він щойно прокинувся. На щоці свіжий прищ, який він намагається прикрити долонею. Коли наші погляди зустрічаються, він швидко відводить очі, але я встигаю помітити, як його вуха червоніють.

Я відвертаюся. Не зараз. Не хочу думати про нього.

Ввечері Влад таки пише. «Приходь до мене. Потрібна твоя допомога з рефератом».

Я літаю. Приймаю душ, наношу той парфум, який йому подобається, одягаю светр, що облягає груди. Коли заходжу в його квартиру, він уже лежить на дивані в спортивних штанях, без футболки. М’язи на животі переливаються під світлом телевізора. Серце в мене підскакує.

— Нарешті, — він махає рукою на стіл. — Сідай, пиши. Я диктуватиму, а ти оформляй. У мене руки зайняті.

Я сідаю. Він починає диктувати, голос лінькуватий, теплий. Я записую, пальці тремтять трохи. Кожного разу, коли я піднімаю очі, він дивиться на мене — довго, з тією самою грайливою усмішкою. Я думаю: зараз. Зараз він нахилиться, поцілує мене в шию, як минулого разу в машині. Але він тільки простягає руку і торкається мого волосся.

— Добре пахнеш, — каже тихо.

Я кусаю губу. Тіло реагує миттєво — жар між ніг, важкість у грудях. Я чекаю. Чекаю, що він потягне мене до себе. Але він просто відкидається назад і продовжує диктувати.

Ми закінчуємо реферат за дві години. Я вже вся горю, ноги зведені, дихання нерівне. Він встає, потягується, м’язи грають під шкірою.

— Ти золото, Стефко. Без тебе я б пропав.

Він підходить ближче. Я піднімаю обличчя, губи вже розтулені. Але він тільки кладе долоню мені на маківку, ніби гладить собаку, і цілує в лоба. Легко. Братськи.

— Іди додому, вже пізно. Завтра рано вставати.

Я стою, ніби мене вдарили. У горлі раптом стає сухо. Але я посміхаюся. Бо не можу інакше.

— Добре… Якщо що — пиши.

— Обов’язково, — він підморгує і зачиняє за мною двері.

На вулиці холодно. Я йду до гуртожитку, обіймаючи себе руками. На шиї досі відчуваю тепло його долоні. У голові крутиться: «Він просто обережний. Він мене поважає. Не хоче поспішати». Я повторюю це, як мантру. Бо інакше — занадто боляче.

У кімнаті я падаю на ліжко, не вмикаючи світло. Тіло досі гуде від нереалізованого бажання. Між ніг — неприємна, тягуча порожнеча. На лобі — його поцілунок, легкий, як подих.

І раптом думаю про Лева. Про те, як він дивився на мене сьогодні. Не як Влад — грайливо і зверхньо. А якось… по-іншому. Ніби я для нього не просто зручна дівчина з кавою і конспектами. Ніби я — щось більше.

Я стискаю подушку.

— Дурна, — шепочу сама собі. — Тобі потрібен Влад. Тільки Влад.

Але в грудях щось стискається. Маленьке, тихе, незручне.

Я заплющую очі й намагаюся згадати запах Влада.

Але замість цього бачу худі плечі Лева і його червоні вуха.
 

​