Глава 8

— Ти теж… не виявляла такого бажання, — треба було мені ще й у вічі йому в цей момент подивитися. І тепер мене обпалюють іскри вогнища, яке горить у цих попелястих очах. Данило й так стояв поруч, а зараз опинився ще ближче. Напевно, щоб чути, як колотиться моє бідне серце.

— Ти не дозволяв підходити, — бурмочу відмазку. Хоча так і було, він сам щоразу від мене шарахався ще й двері просив зачиняти на замок.

— А ти прям така слухняна, як причесаний кактус, — хмикає він.

Я мала здогадатися, що з виразом обличчя голодного хижака не кидаються відчиняти вхідні двері. З таким сопінням тільки зухвалу дурепу до стінки притискають. Що він і зробив. Різко, зненацька. Придавив своїм тілом, ще й за руки схопив, піднявши їх вище, щоб не відбивалася, напевно.

— Щось я зранку не помітив, що ти хочеш моєї ласки. Може, ти вміло приховувала своє бажання за безглуздими питаннями? Га, Русю? — його шумне та свіже дихання обпалює шкіру на моїй шиї, бо він почав саме з неї. Вп'явся губами і повів ними вгору. — І тут ти спитала про поцілунки. Тепер нарікай на себе, бо я і так довго терпів та стримувався. Я візьму трошки, для мотивації, щоб зовсім дах не поїхав, — і його язик штовхається мені в рот, господарює там, то ніжно, то вимогливо.

Напросилася. Виходить так. І тепер розумію, що справді хотіла поцілуватися. Тільки сьогодні Данило цілується трохи інакше. Щоразу по-новому. Сьогодні він ніби кохається зі мною своїм язиком. І мені подобається ця пристрасть, ця близькість. Він це відчуває. Так само як відчуває, що я тремчу і ледве стою на ногах. Переставши тримати мене за руки, не припиняючи цілувати, опускає свою долоню мені на сідницю і стискає її через джинси, доволі сильно, нетерпляче.

А я продовжую задихатися, ловити його губи і кайфувати від відчуттів, які розповзаються по моєму тілу гарячими хвилями, гострими голочками та солодким трепетом. Ось значить, як він зводить з розуму...

Долоня Данила переміщається, пірнає під сорочку і... знаходить мої груди, які вже стискає дуже ніжно, зі стогом, що вплітається в наш поцілунок. Навіть без досвіду розумію, що Данило завівся не на жарт. Це не «візьму трошки», це прошиті пристрастю усі нервові закінчення. Притискається стегнами і дає зрозуміти, який він збуджений, я відчуваю його... твердий намір. Але я ще не готова. Одурманена, зацілована, але не сьогодні. Тому так прямо і кажу:

— Дане, я не готова продовжувати. Потрібно зробити паузу і охолонути, — виштовхую слова все ще намагаючись відновити дихання, дивлюся в очі, а він у цей час, відірвавшись від моїх губ, все ще пестить мої груди. І це так хвилююче, інтимно, пікантний гостро-солодкий соус відчуттів.

— У тебе гарні груди, Русю.

— Ти їх не бачив, щоб стверджувати, — червонію у відповідь. Я йому про «потрібно охолонути», а він щось не поспішає відсуватися. Навіщо я кинула йому цю фразу, ніби навмисне провокую його подивитися.

— Зате я їх «бачу» на дотик, — задумливо відповідає Данило, неохоче прибираючи руки. — Добре, поїхали. До речі, цілуєшся ти вже набагато краще.

— Я не хвалитиму вчителя, щоб він не розпускав хвіст. …А де мій телефон? — заметушилась, раптом згадавши про рідню. З ним про все на світі забути можна. — Дивно, що ніхто не дзвонив.

— Тому що я його вимкнув, — киває на комод збоку від мене. Точно, зверху лежить мій телефон, а я навіть не помітила. Кажу ж, що моя адекватність і уважність сильно шкутильгають, коли цей чоловік знаходиться поблизу, коли його попелясті очі уважно за мною стежать. Навіщо він його вимкнув? Не хотів, щоб Ольга почала мені дзвонити і відволікати нас. Адже вона не в курсі, куди я могла вшитися.

Вмикаю, точно чотири пропущені і всі від тітки. Відразу набираю, дивлячись на Данила, але говорити їй, де була, не збираюся.   

— Руслано, що ще за фокуси? — Раніше вона ніколи не піднімала на мене голос, а тут майже істерично кричить. — Ти хоч розумієш, що я переживаю?

— Тітонько, люба, вибач, телефон був вимкнений, а потім я заснула. Зі мною все добре. Мені двадцять два, я вже давно доросла, і в мене може бути особисте життя, — вона не любить, коли я називаю її «тітка», та зараз я зробила це спеціально.

— Але для мене ти все ще дитина!

— Скоро повернусь. Заряд батареї невеликий. Все, бувай! – швидко даю відбій і сую телефон у кишеню.

— Справа в тому, що вона і мені телефонувала. Мій стояв на вібро, спочатку я не брав слухавку, а потім теж відключив, — спокійно вимовляє Данило. — Ти не хочеш їй говорити про нас, так? Тому що особисто я не збираюся ховатись від Ольги. Я їй нічого не винен. Як і ти. Тобі доведеться сказати, Русю. Або це зроблю я.

— Ні, я сама. Після вечірки, — зітхаю та виходжу разом із ним за двері. На цей раз Данило бере мене за руку. Я не вириваюся, адже нас ніхто не бачить і мені приємно. Хоча я досі намагаюся розібратися у своїх відчуттях. Вони настільки бурхливі та неприборкані.

Їдемо мовчки, рух у цей час дуже жвавий, тому Данило стежить за дорогою, світлофорами, машинами зліва, праворуч і за любителями перебігати дорогу в недозволеному місці.

— Не під'їжджай до під'їзду, висади мене на розі. Не хочу, щоб вони засікли у вікно твою машину. Алька збожеволіє.

— Вони все одно побачать нас разом на вечірці, — як йому після всього вдається залишатися таким стриманим та спокійним.

— В сенсі? Ми ж прийдемо окремо, і я думала, що триматимемося порізно, — знову залипаю в цьому смішливому погляді. От би мені такі вії!

— Русь, серйозно? Що ще за рольові ігри у незнайомців? А ось я так не думав. Гаразд, щоб тебе сильно не напружувати, подивимося по ситуації, бо я відчуваю, як у кактуса калатається серце.

Штурхаю дверцята, але вони не відчиняються. Кидаю на нього здивований погляд, а він запитально згинає брову. Дивно, що я вже розумію його без слів. Тягнуся до нього і коротко цілую в губи на прощання. Ось тепер дверцята відчинилися.

Інші двері відчинилися переді мною різко та широко.