Глава 7

Куди він мене везе? Не хочу засипати його питаннями, щоб не подумав ніби я якась налякана дівчинка. Серце й так калатає у звичному прискореному ритмі, коли я поряд з Данилом. Тож просто спостерігаю. Хоча втома бере своє, хочеться спати чи випити міцної кави. Данило добре водить, видно часто буває за кермом.

Зупиняємося біля відносно нового житлового комплексу, квартири тут дорогущі, бо все підвищеного комфорту, починаючи з фасаду і закінчуючи закритим дитячим майданчиком. Данило ставить машину на стоянку і прямує до під'їзду. Я йду поряд, і ми ніби стежимо один за одним, оцінюємо реакції. Думала, візьме за руку, але ні, він мене не чіпає. Просто поглядає та посміхається. Піднімаємось ліфтом на найвищий поверх. Звичайно ж, де ще жити цьому птаху, якщо не в пентхаусі. Вже з порога розумію, що квартира – шикардос. Може й собі зайнятися інноваційними технологіями або як цього всього можна домогтися.

— Кросівки взула на босу ногу?

— Га? — Виринаю зі своїх думок, не розумію до чого було поставлене це питання. — Куди? — охаю, бо Данило раптом підхоплює мене на руки і несе.

— Зараз дізнаєшся куди.

Дивно, що мене не сильно напружує, що я опинилася з ним віч-на-віч, навіть після його слів, що йому може захотітися більшого. Може, тому що мені як ідіотці хочеться вірити, що він все ж таки не такий поганий, що він не стане робити того, чого я не захочу.

Ставить мене у величезну ванну, тут, напевно, вчотирьох можна спокійно хлюпатися і командує:

— Задирай штанини, я обережно, — вмикає душ і поливає мої ступні теплою водою. Приємно. Ворушу своїми смішними пальцями, трохи шокована такою турботою.

— Пісок треба змити. Просто я обожнюю свій новий диван, — хмикає, закриває воду, накидає собі на плече рушник і знову підхоплює мене на руки.

— Навіть не сумнівалася, що вся справа в стерильності та чистоті. Треба ж було сказати, я б на руках походила, — доводиться зухвало хмикати, щоб він не зрозумів, що в мене тремтить голос. Коли Данило щоразу підхоплює мене на руки, у мене серце в бездонну криницю падає і дуже довго потім звідти виповзає.

— Звичайно, справа в моєму педантизмі та акуратності, інших варіантів немає, — посміхається хитрими очима, саджає мене на цей розрекламований диван і сує рушник. — Думаю, ти не проти трохи подрімати? Тому що особисто я засинаю на ходу.

— Ого, я розчарована Данило Владиславовичу. А я сподівалася, що моя компанія тебе розбурхує, будить лицаря і збуджує самця.

— Правильно, все вищезгадане і навіть ще дещо, але я розумію, що потрібно берегти ресурси, вони мені ще знадобляться, — попелясті очі проходяться по мені вздовж і впоперек, поки я витираю ноги. — Ти завжди ходиш без ліфчика?

Упс. Оце так поворот. Поспішала, коли одягалася о другій годині ночі, тож і натягнула футболку на голе тіло. А містер Ідеальність вже встиг помітити.

— У тебе на такі речі око натреноване? — хочеться чимось накритися, щоб він не витріщався на мене ось як зараз. — Я ще й без трусів, якщо тобі від цього полегшає.

Відводить погляд, хитає головою наче у нього там щось вибухнуло:

— Зухвала! Випробовуєш мої межі? Ну-ну, — кудись йде і за хвилину повертається з пледом. М'яким, пухнастим, пахне… ним. — Подушку дати чи кактус обійдеться диванною?

— Кактус обійдеться, — закутуюсь і укладаюсь зручніше.

— Пити не хочеш? Тоді я піду ляжу до себе, — і справді йде, а мене вирубає за десять секунд. Встигаю тільки подумати про божевільний день і ніч, і провалююсь у сон.

…Мене розбудив тихий брязкіт. Мружачись, розплющую по черзі очі. За вікном на всю світить сонце, явно давно не вранішній ранок, а по квартирі повзе спокусливий запах кави. Дражнить, змушує потягуватися і сповзати з улюбленого дивана господаря.

Підозрюю, Дан спеціально цього домагався, щоб я, нарешті, прокинулася. Іду на запах і знаходжу кухню, Данила і, я так розумію, наш сніданок.

Рівень кисню знову різко впав, важко дихається, серце знову рвонуло з розбігу, тільки ось не знаю, куди воно добіжить, якщо не дихати. Я була не готова побачити його в одному рушнику, обгорнутому навколо стегон. А решта оголена, дивись і непритомній. Небезпечне видовище для вразливих незайманих дівчат. У нього правда гарне чоловіче тіло, яке випромінює тестостерон кожним своїм художньо вираженим м'язом, шириною плечей, ростом і пружною дупою в рушнику, на яку я зараз вирячилась. Він ніби відчув мій погляд. Або давно почув кроки, але не обертався, давав мені можливість помилуватися ним.

— Привіт. Як спала?

— Дякую, добре. Навіть встигла виспатися. На диво примари твоїх колишніх подружок мене не мучили, — а як же, треба обов'язково вставити шпильку або колючку раз я вже кактус.

— Тому що їх тут немає, — спокійно посміхається у відповідь. — До тебе в цій квартирі не ступала жодна жіноча нога. Це мій секретний барліг. …Не віриш?

 А як у це можна повірити? Ніхто на моєму місці не повірив би. Тому відводжу погляд і цим ніби мовчки погоджуюсь, що не вірю.

— Шкода. Тому що це правда. Каву будеш?

Врівноважений спокій і почуття власної гідності — це так треба чи це природний стан красунчика з ранку?

— Буду. З цукром. Якщо ти не водив дівчат в своє святе холостяцьке лігво, тоді мене навіщо привів?

— Треба було залишити мерзнути біля під'їзду чи сидіти в машині? Привів, бо мабуть можу тобі довіритись чи хочу тобі довіряти. Хочу, щоб тут залишилася твоя присутність, коли ти знову втечеш. Сідай. Що стоїш як нерідна.

Падаю за стіл, Данило ставить переді мною філіжанку ароматного гарячого напою. Дивлюся на бутерброди трьох видів і відчуваю, як зголодніла. Данило сідає навпроти. Як тут їсти, коли спочатку треба згадати, як дихати і не забути увійти в роль кактуса.

— Ти не міг би накинути на себе ще щось, крім рушника?

— Я тебе бентежу? Ніяковій на здоров'я. А я буду тобою милуватися, мені здається ти дуже апетитно жуєш. Я ж не обурююся, що ти ходиш без білизни, — ой, вкусив у відповідь. Гаразд, спробуємо поводитися невимушено. Тягнуся за першим бутербродом і наминаю, періодично облизуючи губи та запиваючи кавою. Данило п'є просто каву, мовчки спостерігаючи за кожним моїм рухом.