Не можна було не закохатися (воїне кохання, зачекай мене!)

3

Я сиділа позаду свого куратора та не могла відвести від нього очей.

Аркадій Олександрович це відчував.

Але він не соромився. Та не дратувався.

Відчувалось, ніби мої почуття давали йому полегшення та... надію.

Надію на що?

І ще.

Він не відвертався від мого ніжного погляду закоханої жінки, навпаки, ніби ловив мій погляд.

Аркадій Олександрович якось намагався мені щось сказати, але не наважувався.

Так проходили дні, які ставали все важчими від нібито нерозділеного кохання.

Але я не хотіла зізнаватися у коханні своєму куратору, який, в дійсності, фактично (не офіційно) був моїм керівником, бо керував моєю роботою, а не лише навчав мене та наштовхував у правильному напрямку.

Що ж, дурепо, ось так ти поглиналася своїм коханням.

Тепер ти жити не можеш без цього чоловіка.

Хоча є один спосіб позбутися кохання: бути від свого об'єкта піднесення подалі.

Треба звільнитися та забути про нього.

Я написала заяву.

Про звільнення.

Та віднесла її своєму керівникові - Макару Назаровичу.

А він, замість того, щоб підписати заяву, поніс її Аркадію Олександровичу, щоб відлаяти його за те, що нібито довів мене своїм поганим характером до того, що я звільнююсь.

А справді. Довів. Але не характером. А тим, що закохав у себе.

А я не можу з цим справитися.

Я стояла поруч за спиною Макара Назаровича, поки він лаяв мого куратора.

А він, цей воїн кохання, дивився на мене, не зводячи очей.

А потім...

Підійшов до мене та узяв за руку.

- Не звільнюйся. Будь ласка. Заради мене. Бо я... кохаю тебе... та не хочу втрачати. - і це перед усіма, хто був присутнім у цій великій кімнаті.

Отакої.

Я розтанула...

- Ти залишишся? Працювати зі мною разом? - запитав Аркадій мене.

- Так.

- А ти вийдеш за мене?