2

2

- Аркадію Олександровичу, - звернулася я до свого куратора, хоча ми були одного віку, - Ви закохуєте людей один в одного, бо у вас така робота. Ви це робите не задля того, щоб допомогти іншим, а щоб отримати за це зарплатню.

- Не правда. Я щиро бажаю щастя тим, заради кого я вистрілюю стрілами у Серце. - наполягав на своєму мій кіратор. - Я можу довести тобі, що дію заради добра, а не через гроші.

- Скільки я тут працюю, я бачу, що ви робите це через грощі.

- Я тобі доведу це.

- Як?

- Ось побачиш.

- То як?

- Я відчуваю, що тобі жоден чоловік не подобається, що в тобі якась образа на усіх чоловіків, навіть на мене.

- Тому що є, за що. Навіть на вас, бо ви постійно мене гнобите.

- Вибач. Не хотів тебе ображати. Характер у мене такий... сухий та суворий.

Після цих слів у мене настав ступор, бо я ніколи не бачила свого куратора таким ніжним до мене, а тим паче ніколи не чула від нього вибачення хоча б за щось...

- Я вирішив довести тобі, що треба продовжувати закохуватися, бо без цього життя нікчемне. Сьогодні ти йдеш зі мною на ритуал.

- Так сьогодні немає запланованих ритуалів. - здивувалася я.

- Є. Підемо, побачиш сама. Тільки після обіду. Зараз потрібно багато справ виконати.

- Добре. Після обіду - так після обіду. Я не поспішаю.

- Але ти багато часу витрачаєш на пусті розмови, тому постійно наздоганяєш втрачене. Як зараз непотрібними висновками.

Знов він за своє. Занудо!

Після обіду ми були у полі, над яким застигло червоне серце.

- А де клієнт чи клієнтка? - оглядаюсь я.

- Ти - моя клієнтка.

- Що? - здивувалася я.

- Карино, потримай цю стрілу, відчуй її. - Аркадій витяг з-за спини стрілу та простягнув її мені. - Подумай про кохання, про ніжність, про те, що тебе робить щасливою.

Я потримала стрілу та віддала її своєму куратору.

Він вистрелив нею у червоне серце, бо то була зірка кохання, яка освітлювала шлях та зіргівала усе на цій планеті.

У переносному значенні. Бо ті серця, куди цілилися воїни кохання, були копіями справжньої зірки у вигляді серця, навкого якої і оберталася планета, на якій проводили обряди кохання..

То були візуальні копії, які якось самі створювалися над поверхнею планети, яле мали суттєву магічну силу, тому потрапляння стріли воїна кохання лише у копію зображення зірки вже давало стовідсотковий результат.

Отже...

Він вистрелив своєю стрілою, як той Святий Валентин, але не в моє серце, а в зірку кохання. Але я закохалася не в першого зустрічного, а в нього самого.

Я закохалася без тями у свого куратора.

І тепер...

Я захлинаюся від кохання, задихаюся, бо нічим дихати. Почуття переповнюють мене. Краще за все розкаже про кохання лише та, яка вже не стримує цих почуттів, бо вони рвуться назовні, розриваючи всі існуючі межі. Невже я знову закохалася?