Глава 2

Глава 2

- Тікав, - відповів він не одразу. Одне слово, а я все зрозуміла. Не тільки я втратила сім'ю  в ту фатальну ніч, Артур теж. Тато був йому і наставником, і другом, і надійним компаньйоном.

Ми трохи помовчали, дивлячись на вогонь, і він заговорив знову:

- Мені запропонували роботу. Фіни. Юридична контора, орієнтована на наших інвесторів. Працювати треба було щоденно і допізна. Це єдине, що допомагало.

Я розуміючи кивнула. В мене був інший спосіб втекти – книги. Я читала все, що потрапляло під руку – вірші, наукові роботи, любовні романи – чужі думки забивали мої власні. І я навчилась уникати реальний світ, пропадаючи в чиїхось історіях.

- Я прислала тобі запрошення на весілля, - нащось нагадала.

- Так, - підтвердив Артур. Тобто, все ж отримав. А тоді навіть не зателефонував. Не привітав, не побажав щасливого життя, не був там, не замінив батька, як я хотіла. – Був зайнятий. Та і…

Він перервав слова коротким смішком і відпив ще трохи. Це стало нагадувати гру – не хочеш говорити, пий! І тому, коли він задав мені питання:

- Він давно ображає тебе?

Я відпила.

Артур посміхнувся, розкусивши мене за дві секунди.

- Ти кохаєш його? – нове питання послідкувало негайно. І тут же похмурий висновок: - Тоді кохала.

Може, мені просто більше нікого було кохати. Я питала себе про це ж багато ночей поспіль, коли не могла заснути. Кохаю?

Знизала плечима.

- Складне питання.

- Насправді просте, - не погодився він. – І відповіді всього дві: так чи ні. Але мені вже можеш не відповідати.

Розумний чоловік! Який викликає лише захват і посмішку. Нехай і сумну, але це не його провина.

- Йди сюди, - раптом вимовив він, коли я так і не відвела очей, просто не могла надивитись на нього. Але те, що він зробив далі викликало бурю емоцій. Та що там… Цілий ураган!

Артур потягнув мне за руку і всадив собі на коліна. А після так міцно стиснув, що з мене вирвалось рване зітхання. Я нічого не діяла лише секунду, думаючи про те, як це незручно. Неприємні обставини зустрічі, непідходящий одяг на мені… Але почуття перемогли розум дуже швидко. Адже це Артур. Інший і все той же. Я обійняла його у відповідь так міцно, ніби мені через десять років дали обійняти тата. Це відчувалось всього на крихітний відсоток, але мені вистачило з лихвою, щоб хлинули зрадницькі сльози.

- Пробач мене, - прошепотів він, погладжуючи мою спину великими теплими долонями. – Я не повинен був їхати. Егоїст до мозку кісток. Про себе думав, а тебе не вберіг.

- Та прямо вже! – Я посміхнулась крізь сльози. – Все зі мною добре було. В достатку, в затишку, не одна. Жалітись ні на що не буду. Я сумувала просто.

Не думала, що скажу це. Слова вирвались самі собою, але звучали так правильно.

- Я теж сумував. – Чоловік плавно віддалився від мене, але відпускати з колін не поспішав. Погладжував однією рукою плече, а іншою витирав сльози. – Дуже. Думав, ти в надійних руках. Щаслива. А воно от як виявилось.

І дивився так, ніби бачив наскрізь, читав по очах весь мій біль. Мені менше всього в світі хотілось виглядати жалібною і безпомічною при ньому. Притислась щокою до його долоні, на секунду закрила очі, запам’ятовуючи цю мить, і нехотячи прошепотіла:

- Думаю, мені час додому. Чоловік буде шукати.

- Додому? – Артур насмішкувато вигнув губи, хоча в очах не було ані граму веселощів. – В той дім, з якого цей покидьок виставив тебе босу і напівголу?

І все ж, це мій дім. А мені потрібно повернутись, щоб знову почати розмову про розлучення. Гліб в люті, але якщо дізнається, де я і з ким, буде злитись ще дужче.

- Я повинна все владнати, - повторила із зітханням і спробувала підійнятись.

Артур опустив руку на мою талію, утримуючи і наблизився занадто близько, майже торкаючись носа. Від цього всередині все стислось, і я зрозуміла, що близькість чоловіка неочікуваним чином впливає на мене. Я побачила зі сторони нас двох у цій дивній позі. Зрозуміла, що думки стали занадто інтимними, забрели не в ті нетрі, заплутали не туди, куди слід було б. Не змогла витримати глибокий погляд, який буквально сканував мене, опустила очі на його губи. Такі ваблячі… Вилаяла себе за такі дурні думки.

Варя, - Терешенко промовив моє ім'я так ніжно, ніби пестив своїм голосом. Тепер він здавався мені трохи хриплуватим, але разом з тим обволікаючим, гіпнотичним. – Не такого життя я тобі бажав. А тепер не віддам йому тебе. Ти мене зрозуміла?

Слова вдарили, як блискавка. Я все ж знайшла в собі сили подивитись на нього знову і застигла. Він дивився на мене, як на скарб. Як жодного разу не дивився Гліб. Я не одразу згадала про чоловіка, вся моя увага була в очах напроти. Коли тепла і трохи шершава долонь перемістилась з шиї на скроню і почала пестливо погладжувати, неквапливо підбираючись до губ, я уявила поцілунок. Від цього зухвалого образу було не сховатись, він спихнув перед очима яскравим спалахом. Чоловічий, терпкий, п'янючий аромат, недозволена близькість, кілька ковтків віскі і цей до божевілля ласкавий погляд – я зрозуміла, що пропадаю. Уносить хвилею в невідомому напрямку, і нічого хорошого мене явно не чекає. Не так. Не поки я чиясь дружина…