Глава 1

НЕ МОЯ

АЛЬМIРА РАЙ

Глава 1

Я кусала губи, нервово ходячи по кімнаті і зиркаючи на годинник. За п’ять хвилин восьма вечора. Він повернеться з хвилини на хвилину. Головне, не відступити, не розгубити крихти сміливості, які набрались разом зі злістю та пекучим відчаєм. Десять років – моя межа.

Дверний замок клацнув, і разом з ним у грудях серце. Долоні спітніли, ноги підкосились, і я спіткнулась, зробивши всього крок. Не впала, встояла.

Гліб ввійшов у квартиру, одразу знайшов мене поглядом, втім, лише на мить сковзнув, в’яло посміхнувся і відвернувся до шафи. Ідеально випрасуваний піджак опинився на вішалці, шкіряний портфель – на полиці. Я бачила це кожний вечір. І знала, що буде далі. Він послабить краватку, закотить рукава білосніжної сорочки, прибере окуляри в чохол, сховає той у кишеню і подивиться на мене. По суті, крізь мене.

- Що на вечерю? – голос холодний, вимогливий.

- Твої улюблені голубці, - відповіла я.

Він чекав, що я підійду, поцілую в щоку – не рухався з місця. Сьогодні я не підійду. І цілувати його не стану. Сьогодні буде не так, як завжди. Я майже впевнена, що цей день запам’ятаю на все життя. Тому що попрошу розлучення. А він буде в люті.

Гліб незадоволено примружився. Мотнув головою і пішов мені назустріч. Він завжди так тонко відчував мій настрій – знав, коли можна подавляти, вимагати, а коли потрібно погладити по шерстці, заманити пряником. Але ніякі пряники вже не врятують наш шлюб. Він брехав мені. Зрадив, розруйнував світ, який ми так довго вибудовували. І головне, що коли я про все дізналась, то не відчула тієї гіркоти, яку очікувала. Мене просто засмоктало в пустоту, де біль не відчувався. Я лише боялась. Завжди трішечки опасалась свого чоловіка, адже він ходив по краю, даючи зрозуміти, що іноді йому дуже складно стримувати свою злість. Я знала, він погано все сприйме, але відступати не збиралась. Прийшов час зізнатись собі, що від минулих почуттів нічого не залишилось. Дивлячись зараз на Гліба, я серйозно замислилась, а чи були, власно, почуття.

Чоловік підійшов, провів долонею по моєму довгому волоссю. В жесті не було пестощів, тільки механічні рухи. Як втомлений хазяїн, який, повернувшись з роботи, вирішив погладити кішку. Він вже навіть і не розумів, навіщо її завів. Як прикрасу для дому, чи щоб не відчувати себе самотнім. Але з тваринками, як і з жінками, завжди багато клопіт.

- Що не так?

- Телефонувала твоя коханка, - прошепотіла я, так і не зібравши сил, щоб подивитись йому в очі. Мені вистачило вбивчого погляду, який я відчула шкірою, як тільки слова зірвались з моїх губ.

- І? – холодне, нахабне питання.

«І?» Після десяти років шлюбу? Я була вражена настільки, що злість скипіла з новою силою. Тепер мені вистачило запалу навіть на те, щоб сміливо задрати підборіддя вгору і зустріти їдкий погляд крижаних сірих очей.

- І я хочу розлучення.

Ось і все. Я сказала це. Тепер назад дороги немає.

Гліб ще секунду дивився на мене, ніби не вірив. Супився, переварював. Час тягнувся немислимо довго, поки я спостерігала за процесом пробудження монстра. Риси гарного обличчя озлобились, губи стали вужче, очі – зліше.

І його долонь,яка все ще лежала на голові, міцно стиснулась. Я скрикнула від болю, коли він різко потягнув мене за волосся.

- Розлучення? – промовив він тихо і так натужно, ніби одне маленьке слово далось йому з величезним трудом. Але все ж він не кричав. Те, як він демонстрував силу і подавляв мене, лякало набагато більше. – Розлучення тобі захотілось, га? Через кого? Через якусь хвойду, яка сама ж переді мною ноги розсунула? Хочеш ось так просто зруйнувати наше життя?

Я скрикнула, коли стало ще болючіше, і спробувала розтиснути його пальці. Але Гліб невмолимо тягнув мене до виходу.

- Відпусти! – тремтячим від сліз голосом попросила я.

- Я зараз відпущу, - процідив він і штовхнув ногою двері. – Відпущу.

Гліб буквально жбурнув мене на вулицю босу, в одній лише легкій домашній сукні.

- Відпускаю! – заявив цей тиран цинічно. – Провалюй на всі чотири сторони. Дурепа! Давай, спробуй незалежного життя. Без чоловіка, без даху над головою, без грошей, без всього. Тому що у тебе нічого немає і бути не може без мене. Подумай спочатку, кому ти така дефектна потрібна.

Він хлопнув дверима так сильно, що навіть світильник над ганком похитнувся. І слідом за цим грюкотом пролунав ще один – на небесах. Вони ніби насміхались наді мною, вторили чоловікові.

Нікчема. Дефектна.

Полив дощ. Холодний, мерзлякуватий, гидкий вересневий дощ, який завжди супроводжувався вітром, розкидаючи пожовкле листя. Майже стемніло.

Гліб все продумав. Куди я піду боса, в холод, в темряву? Залишусь на ганку, буду стукати у двері і проситись назад. О, він був би радий, він тоді б ще довго не пробачав мене і повторював, яка я дурна та безпомічна. Це мій чоловік вмів краще за все.

І все ж він ніколи раніше не був настільки жорстоким. Я схлипнула, відчувши жалість до себе. Знала, що це пропаща справа, але не могла зупинити потік сліз. Занадто все несправедливо.

Я промокла до нитки швидко. Почала тремтіти, зуб на зуб не потрапляв, і ніякі розтирання не рятували ситуацію. Мені залишалось тільки два види приниження. Проситись додому чи йти до сусіда. Наш таунхаус був останнім в комплексі, і сусід був лише праворуч – старий, який обожнює пліткувати. Я знала ще милу пару через два доми, але від думки, що я з'явлюсь на їх порозі в такому вигляді, хотілось ридати ще більше. Несправедливо! Ненавиджу його!

Вже занесла руку до дверей, як на мене впало світло фар.

Різко обернувшись, побачила на нашій вузькій тихій вуличці автомобіль. Зазвичай в такий час всі мешканці вже вдома, та і машину я не впізнала.

Але гірше за все, що вона зупинилась прямо біля стежки до нашого дому. Водійські дверцята відчинились одразу ж, навіть фари не згасли. Високий широкоплечий чоловік у костюмі, прикриваючи від дощу голову папкою, швидким кроком попрямував до мене. Я стиснулась, стихла, застигла. Зізнатись, спочатку злякалась і дуже. Але коли чоловік опинився в двох кроках від мене, я його признала. І серце скажено забилося від надії.