Глава 19

Тим часом Тамара Слизько їхала на роботу. Нині вона була спокійною, адже з її мамою все добре. Учора медики надали їй потрібну допомогу, та нині вона вже знаходилася вдома. Це тішило брюнетку, адже попри все Тома любила свою матір та не хотіла, щоб із нею щось сталося. Кожна доросла людина хоче, щоб поряд із нею завжди знаходилися батьки.

Утім рано чи пізно всі помирають. Це звісно відбувається за різних обставин. У когось забирає життя якийсь нещасний випадок, деякі йдуть на той світ через хвороби, а ще частина просто відходить в інший світ через старість. Безумовно цього бояться всі. Ніхто не хоче покидати цей світ, але хто сказав, що ми сюди не повернемося?

Усі більше страшяться не самої смерті, а бути забутими. Діти пам'ятають своїх батьків та бабуся з дідусем, але не мають жодного уявлення, хто був раніше. Але їх не забуває кров, яка тече у венах та артеріях правнуків. Саме тому люди так прагнуть залишити після себе когось. Звісно за це більше відповідає інстинкт - передати свої гени та відійти. Однак на фоні загально прийнятого суспільного устрою ми це робимо нормою. Усі знають, що сім'я має складатися з чоловіка, жінки та дітей...

Хоча мало хто розуміє, що інколи важливо залишити після себе не нове створіння, а щось інше. Особливо ціняться знання. У нинішній час все можна дізнатися з Інтернету, але колись це було привілеєм. Велика частина людей не вміла ні писати, а ні читати. Це їм не заважало жити, але тоді формувався певний прошарок людей, які хотіли цього. Вони мріяли потрапити до навчального закладу та більше дізнатися про цей світ.

Але нині все не так. Усе кудись біжить не в ту сторону. Ми тікаємо від навчання, вигадуємо собі депресії, апатії та не думаємо, що завтра може настати та мить, коли нам треба будуть знання.

Життя може кинути нас в таку ситуацію, що ми, як той Дантес у в'язниці будемо сходити з розуму, а поряд може не бути освіченого абата, який попри не дуже гарні умови намагався робити пера з риб'ячих кісток, писати книги на власних сорочках та ділитися знаннями та не тільки...

Тамара Слизько припаркувала своє авто біля офісу та повільно потягнулася до кабінету. На першому поверсі активно тривав ремонт холу. Робітники нині демонтували обгорілі матеріали та накладали нові. Це покращувало настрій жінці, яка не хотіла бачити наслідки пожежі, а більше вона не бажала розмовляти з Мезком. Блондин був схвильований.

- Що з тобою? - запитала вона, коли вони зайшли у її кабінет.

- Твоя донька не бере слухавку. Я багато раз їй телефонував, а вона ігнорує... Може з нею щось сталося?

- Та спить може. Я не знаю...

- Вона вчора себе якось дивно поводила, а коли ти поїхала до лікарні, то плакала.

Ці слова жодним чином не заділи Слизько. Вона ніяк не відреагувала, адже їй було плювати, що там відчуває її донька, аби не заважала жити.

- Тебе це не хвилює? - запитав Олександр.

- Вона доросла - може з хлопцем посварилася. Звідки мені знати? Це тобі видніше, бо ти більше з нею спілкуєшся. А скоро вона взагалі стане твоєю секретаркою...

Останні слова вона сказала з доволі дивним виразом обличчя.

- На що ти натякаєш? - з обуренням запитав він.

- Та я жартую.

- Дурні смішки. Краще поговорімо про підпал.

Тамара зблідла та встала з крісла. Жінка не знала чому саме так зробила, але нині вона стояла на ногах та дивилася на Олександра.

- Я хіба схожа на детектива, щоб розібратися у цьому?

- Я пропоную знайти спеціальну людину та пояснити їй всю ситуацію.

Слизько ледь не впала від пропозиції помічника. Вона їй здавалася божевільною.

- Ти хочеш, щоб нас за ґрати посадили?

- Ні, я знайду надійного детектива. Просто сьогодні підпал, а завтра куля в лоба! Тамаро, це дуже серйозно!

Жінка скривилася, але вирішила не сперечатися з ним, а тому сказала:

- Добре, але якщо все вийде з під контроля, то я сама тебе у тому лісі закопаю.

Олександр усміхнувся та іронічно запитав:

- А можна буде перед смертю загадати одне бажання?

- Не знаю, - гримнула жінка та отетеріла.

- Що? - побачив її дивний вираз обличчя Мезко.

- У мене через годину зустріч із поляками! Я фактично забула!

- Забула - якби зустріч мала бути годину тому, а так ти встигаєш, - відказав Мезко, який хотів їй нагадати про це, але мозок жінки випередив його.

- Тобі їхати до ресторану "Дика качка", - спокійно додав він, спостерігаючи, як жінка витягнула потрібні документи та складала їх в теку.

- Добре, що це не далеко, - пробурмотіла вона та одразу вилетіла зі свого кабінету, залишивши Мезка на самоті.

Чоловік витягнув телефон із кишені. Він черговий раз набрав Женю, але дарма. Дівчині зараз було не до нього. Вона знаходилася в обіймах Анатолія, який сказав:

- Так дуже приємно, але треба одягатися. Хтось може прийти.

- Так, - погодилася вона, ловлячи кожною клітинкою тріумф. Вона раділа, що схилила Толіка на свою сторону. Тепер він стане її, а матір - хай йде далеко. Вона запізнилася на свій потяг.