Глава 14

Олександр Мезко вийшов із кабінету Тамари. Блондина огортали дивні емоції, які мали незвичну природу. Однак він чітко розумів одне - йому не хотілося йти на ту вечерю. Чоловік не бажав бачити на власні очі того Анатолія, який вкрав у нього цю брюнетку. Але доля жорстка штука. Саме вона змусила так вчинити Тому.

- Вона ж знає, що я її кохаю та ревную, - думав Мезко. - Невже спеціально це робить? Хоче добити мене? Бажає, щоб я зійшов із глузду?

Чоловік раптово засміявся та забувся, що ще стояв біля дверей, які вели до Тамари. За ним весь час спостерігала Юлія - секретарка Слизько. Ця чорнява жінка з сірими очима дивилася на нього. Її лякала його поведінка.

- З вами все добре? - запитала вона.

- Зі мною? - повернув він голову.

- Ага...

- А я не знаю. Юліє, я нічого вже не знаю. Моє життя настільки складне, що хочеться собі в голову вистрілити.

Секретарка витріщила на нього здивовано очі. Вона злякалася.

- Жарт, - усміхнувся Мезко. - Не хвилюйся.

- Не смішний жарт, - проказала вона у спину Олександра, який пішов.

Мезко направився до свого кабінету. Він хотів посидіти у тиші та заспокоїтися. На декілька хвилин йому це вдалося. Чоловік розтікся на своєму кріслі та намагався не думати про Тамару, але та жінка лізла йому в голову.

Тепер Олександру не давав спокій той факт, що Слизько хоче влаштувати на роботу власну доньку, яку терпіти не може. Блондин розумів, що тут щось не так. Вона щось задумала. Це чітко тямив помічник, який насупився. Він не вірив, що Тамара хоче навчити Женю керувати бізнесом.

- Тут інша проблема, але я не можу зрозуміти, яка саме, - думав він.

Раптово роздався глухий стукіт. До кабінету зайшла Галя - секретарка Мезка, яка мала йти на днях у декрет.

- Олександре, вам передали флешку з поста охорони, - сказала ця білявка, яка перед собою мала велетенський живіт, де сиділо дитя.

- Дякую, - сказав Мезко, який одразу піднявся та підійшов до жінки, яка стояла ще у дверях.

- Я могла б вам її на стіл покласти, - сказала вона.

- Мені не важко встати та взяти, а тобі ходити важче.

- Є таке...

- І що я маю робити три роки без тебе? - сказав Олександр. - Зовсім загнуся. Хто буде мені робити м'ятний чай?

- Я гадаю, що заміна мені швидко знайдеться, - усміхнулася вона та пішла далі працювати.

За п'ять років Мезко дуже звик до Галі. Вона була не тільки доброю секретаркою, а людиною. Ця білявка дуже добре розуміла свого начальника та завжди була привітною та могла сказати заспокійливі слова, коли їх так треба було. А нині у неї починається новий етап у житті - народження та виховання дитини.

Це засмучувало Олександра, який не хотів відпускати таку гарну працівницю, але таке буття. Тепер замість Галі за столом сидітиме донька Слизько.

Мезко стиснув чорну флешку, де містилося відео з камери , що висіла в холі. Він хотів його подивитися. Коли чоловік на комп'ютері відчинив відповідну теку з відео, то моментально запустив його.

Світлі очі помічника Слизько пильно дивилися на екран. Він перемотував відео до поки не знайшов момент підпалу. Пікселі на моніторі показали, що близько десятої вечора у скляні двері залетів камінець, а після цього - коктель Молотова, який моментально запалив приміщення.

Олександр вимкнув це відео та відкрив інше - з камери, яка висіла надворі. Саме вона показала цікаві кадри, які фактично наблизили Мезка до істини. Однак обличчя тої невідомої людини не можна було розгледіти. Воно було надійно сховане. Але світлі очі блондина розуміли, що підпал вчинила жінка або дівчина.

- Чортівня! - махнув рукою він та випадково зачепив чашку з чаєм. Чорний порцеляновий виріб впав додолу та розбився на друзки, які розлетілися по кабінету в різні сторони.

Хоча це нині не хвилювало Мезка. Він втупився в екран та надіявся щось там побачити. Він розумів, що це дарма, але в ньому жила надія дізнатися, хто на них полює. Адже, на відмінно від Тамари, його хвилювало їхнє майбутнє.

На мить він провалився у той клятий осінній вечір. Мезко та Тамара стояли посеред лісу та тримали в руках лопати. Олександр відчував запах листя та грибів. Вони знаходилися у чарівному місці - довкола вирували осінні барви, які змушували очі відчувати задоволення. Тут дерево золоте, там червоне, а далі оранжеве. Кожний листочок мав різний відтінок, який робив його індивідуальним перед своєю смертю. Адже тільки він впаде на вогку землю, то перестане випромінювати красу. Він почне гнити, а до весни від нього абсолютно нічого не залишиться.

Але Слизько та Мезку було не до цих думок. Вони займалися набагато важливішими справами - копали яму, адже біля автівки, що була від них за десять метрів, лежав чорний пакет, де знаходився слід їхніх злодіянь. Звісно вони його закопали, засипали землею, а зверху замаскували все жовтим листям.

- Ти впевнена, що не знайдуть? - запитав Олександр.

- У цей ліс ніхто не ходить, - проказала жінка. - Тому не роби мені нерви своїми переживаннями.

- Тамаро, ми вбивці...