розділ 23

В якусь мить Леся впіймала себе на тому, що вже нічому не дивується. Сприймає, як належне. Мабуть завдяки Ромчику. Після нього дивуватися вже дивно.

Леся не здивувалась коли за вампіро-козлом прийшли інші вампіро-козли, аж три штуки, і щось схоже одночасно на китайського майстра зі старих фільмів, черепашку-ніндзя і безхатька в знайденому вчора жіночому пальто гарного винного відтінка. І треба було бачити, як Григорій тій черепашці-ніндзя посміхався. Як ситий кіт, котрому просто ліньки ловити ту мишу. А черепах в свою чергу робив вигляд, що його не бачить. І Лесю не бачить. І навіть Олава.

І коли чудова четвірка урочисто понесла вампіро-козла на вихід, як ту труну до кладовища, на плечах, Григорій довго і старанно дивився їм услід. Черепах аж на порозі спіткнувся.

— І хто це? — тоном сварливої дружини спитала Леся, саме якось з неї полізло, вона не хотіла.

— Колекціонер, — сказав Григорій. — Колекціонує книги, амулети, в більшості давно неробочі, і навіть дивних… ну, не людей точно. Схоже він цих олухів чи найняв для чогось, чи підім’яв. І сюди приперся продемонструвати, що їх краще не чіпати.

— І що нам це дає? — спитала Леся так, про всяк випадок, хоча відразу зрозуміла, що якщо в колекціонера є рарітетні книги, то він міг запросто щось в них вичитати.

— Поняття не маю. Але цей тип дуже високої про себе думки насправді, та ще й язик за зубами втримати не може. І якщо він щось знає, це саме знає вже купа людей, і не людей також. Навіть якщо сам до того додумався.

— Ага, — видихнула Леся. — Тепер йдемо до діда, да? — спитала, перевівши погляд на Олава.

Той в відповідь кивнув.

А вона себе прямо роковою жінкою відчула. Котру слухаються красунчики.

Джима Григорій з Олавом затягнули в таксі і вклали на підлозі. Так що довелося їхати фактично ногами на ньому. Та ще й таксист був якийсь дивний. У нормальних людей голова ж не повертається на сто вісімдесят градусів, правильно? А в нього поверталась, ледь не на кожному світлофорі. А Григорій з Олавом на це уваги не звертали. У них була високоінтелектуальна бесіда.

І приїхали вони врешті до старого на вигляд будинка. Гарного такого, з високим ганком і масивними дверима. Таксі собі поїхало. Чоловіки заперли Джима поближче до дверей, а потім Олав натис якусь пимпочку під ручкою в вигляді страшної демонічної голови і завмер в гордовитій позі. Поставив би іще одну ногу на Джима, був би один в один завойовник над тілом ворога.

А двері відчинились десь через півхвилини. Точніше, їх відчинили.

Дворецький.

Був він прямо такий,  як Леся собі уявляла. Суворий і пихатий. В костюмі і білих рукавичках. На пізніх гостей він подивився, як на тарганів,  котрі вийшли з-за холодильника і людською мовою стали вимагати дати їм їсти.

І Леся відразу згадала,  що наділа то,  що не шкода. А в такому, мабуть, навіть підходити до цього будинку не варто. Григорій в своєму некромансько-байкерському костюмі на бандита з якогось фільму схожий. А Олава тут за щось не люблять. І їй стало ніяково. 

– Катц? – зацікавилось змінами в її настрої невідоме створіння і акуратно виглядало з рукава.

На нього ніхто не звернув увагу. Бо оглядини якраз закінчилися і почались переговори.

– Тобі тут не раді, – сказав дворецький тоном нянечки в дитсадку, котра задовбалась пояснювати дітям,  чому не можна їсти пісок.

– В мене справи,  важливі,  – з зусиллям, але ввічливо сказав Олав і подивився на дворецького, як той Тор на придурка,  котрий його молот намагається вкрасти на металобрухт. 

У дворецький смикнулась щока, а зверхність виросла стрибком, хоча здавалося,  що далі нікуди. 

– Справи? – перепитав він таким тоном,  що відразу випередив Михайла в Лесиному топі неприємних людей і лише трішки не дотягнув до Олега. — Знову якусь дівку з її сутенером припер?

Григорій тихо хмикнув. 

А в очах Лесі дворецький миттєво перетворився у звичайне бидло,  просто надресироване кимось на правильну поведінку. 

– Катц? – ще більше зацікавилося звірятко.

– Поклич діда! – велів Олав і в його тоні не залишилося навіть натяку на ввічливість.

– Інакше що? – маска з дворецького сповзала зі швидкістю світла. 

– Інакше я сам зайду і заведу, кого мені хочеться. 

– Ти завжди тягнув в дім різний непотріб.

І цей тип зробив останню помилку – махнув рукою в бік Лесі.

– Катц, – прозвучало, як вирок і в наступну мить тіло з крилами вислизнуло з рукава, розкрило ті крила і стрибнуло до махалки в білій рукавичці, в котру і вчепилось з радістю ласки, котра три неділі намагалась пролізти до тих клятий курей.

– А-а-а! – зрадів зустрічі дворецький і замахав рукою. 

– І-і-і – підтримав його Катц, котрому до того махання не було жодної справи, він хотів від’їсти руку.

– Обережно, я в захист тварин буду скаржитись! – несподівано для самої себе закричала Леся. 

Олав дивитися на цей цирк зі зловтіхою і незрозумілим очікуванням.

І тільки один Григорій незворушно сказав:

– А я її попереджував, щоб була обережною, а то отримає в фамільяри чорт знає що. І ось тепер має.