розділ 22

Врешті Олав здійснив мрію Лесі. Мілку, незначну і майже вже забуту, але ж здійснив. Він замотав мілкого в шматок тканини, схожий на скатертину, і засунув йому в рот жмут серветок. Після чого затягнув під стіл коло стіни, за котрим вже сиділи Леся з Григорієм, і теж всівся, поставивши на бранця ноги.

Близнюки так і валялись де котрий впав. Один з них продовжував героїчно підпирати стіну власною головою. Всім іншим до неї все одно не було жодної справи. А чого непокоїтись, якщо є іще одна. Чорна, з якогось каменю. Холодна така. Леся її навіть торкнулась, їй бармен дозволив. Він же і обізвав ту стіну охолоджувачем.

Вампіро-козла Григорій замотав у його ж плащ і він зараз був схожий на тюк з ганчірками, котрі потрібно викинути. І за ним мав хтось прийти.

А ось мілкого ніхто і нікуди відпускати не збирався. Бо, виявляється, це він начарував бійку в барі, мабуть з переляку.

— Ну й? — з викликом спитав Олав, трішки посидівши і помовчавши.

— З відколи в варту беруть демонів? — теж спитав Григорій і його питання було явно цікавіше.

— Я не демон, — буркнув Олав. — Я поліцейський. Просто дівчата пропадали дивно і свідки бачили якусь банду. Ще там сліди магії були. І я не міг не зацікавитись.

— Ти демон, можеш мені повірити. Просто молодий, в собі не розібрався.

Олав тільки хмикнув.

— Добре, перейдемо до цікавішої теми. Хтось зник і хтось щось бачив, правильно? А ти знайшов якісь сліди, дізнався щось цікаве про тих дівчат і пішов на полювання. Як вартовий, а не поліцейський. Причому, дурний вартовий. Справжні хоч групами ходять, коли не розуміють на всі сто, що намагаються впіймати. Але в тебе групи нема. Зловити викрадачів хотілося. І ти вирішив половити на живця. Нічого не пропустив? — спитав некромант таким тоном, що навіть Лесі захотілося його послати, а Катц з цікавістю виглянув з рукава, куди умудрився пролізти.

— Та я випадково її зустрів, — запротестував Олав і кинув погляд на Лесю.

Вона старанно і дуже загадково посміхнулась. Просто щоб було. Хоча сердитися на цього чи демона, чи не демона, але точно поліцейського чомусь не виходило. Зникнення дівчат його непокоїло.

— Ходив собі, спостерігав. Там де пропадали ходив. А тут вона…

— Яскрава і смачна, я пам’ятаю, — з іронією сказав Григорій.

— Про «смачна» я нічого не казав, — буркнув Олав і знов подивився на Лесю, мов дуже не хотів, щоб вона надала тим словам великого значення.

— Да-да, ти достатньо сильний, — аж поморщився некромант. — І взагалі майже бог, тільки гори, де засісти з пантеоном, не вистачає. Побачив ти Лесю, що далі було?

— Ходити потихеньку за нею став, — признався Олав. — Спостерігати. Пропадали по деяким признакам відьми і дівчата з зачатками магії. Причому завжди відьми, котрі не мають стосунку до їх списків, так що, фактично нікому не потрібні в без захисту старших. Про магів нічого сказати не можу, але про них теж ніхто нічого не знав, поки не проявились, а потім майже відразу зникли. Ось. А тут розгублена відьма. Точно не місцева. Видно, що випадково тут опинилась і тепер не знає, як повернутися назад.

— І? — вмішалась в бесіду Леся, а то ж цікаво.

— Виявилось, сильні і розгублені відьми занадто багато уваги привертають. За тобою потихеньку якийсь дух літав, але так і не ризикнув чогось попросити. Ще ті розумні пацюки, але вони просто з цікавості, скоріш за все. До не місцевих вони вкрай рідко виходять. А потім іще й дурний підмінник… треба на нього наскаржитись, ось за ним я точно не буду бігати, там потрібно справжнє полювання влаштовувати, як за вовчою зграєю. А потім я нарешті помітив Джима.

І потикав ногою в тіло під столом.

— Приємно познайомитись, — сказала Леся, згадавши Джима з «Острова скарбів».

— Це не справжнє ім’я. Він маг. Доволі відомий. Але тому, що постійно якусь дурість робить. То він магічними галюциногенами торгувати намагався і його ледь не вбили ті, хто торгує немагічними. То шахрайством займався. То крадіжками. Завжди все однаково закінчувалось. Він вміє зачаровувати… це схоже на якийсь шоу-гіпноз. Коли людей змушують дивні речі робити на сцені, помахавши перед носом маятником, чи просто рукою махнувши. Ось він насправді так може. Але його чарів надовго не вистачає. А тут дивлюсь, щось бурмоче, за мною з дівчиною наче випадково іде, чого хоче, незрозуміло. А потім, на мій подив, робить дуже нерозумні річі. Ловить в чари Бихта. Це той, в плащику. Точніше то не плащик, то крила. Він демон, місцевий, з діаспори і доволі законослухняний. Точно слухняніше Джима. А потім іще двох напівкровок без знаків діаспори. Мабуть недавно з’явились, розібратись не встигли, але й дурниці не робили. Такі частенько охоронцями наймаються в клуби. І от їх теж ловить. Хоча і їх чіпати теж нерозумно, у них вже можуть бути якісь приятелі. А цей зачепив. Мабуть мене впізнав і зрозумів, що зі мною сам не справиться, а дівчина йому потрібна нащось. Так що я вирішив зайти туди, де хтось допоможе, якщо нападе. Розумієте, якщо він мене впізнав, він має знати про те, наскільки я сильний. І досі в нього не було жодного шансу вкрасти в мене відьму набравши навіть сотню помічників. Він слабак і його магії вистачає мало того, що хвилин на десять всього, так іще й на трьох-чотирьох. І він, начебто всі свої можливості вже вичерпав, вірити в те, що ті троє сильно мені завадять не міг, але все одно не кинув дурне діло.

— Ага, — сказала Леся. — Виходить, він раптово став настільки сильнішим, що всі його обмеження пропали.

— І це дуже дивно, — сказав Олав і кивнув. — На те, щоб він зачарував цілий натовп я зовсім не розраховував.