20 (2)

Спочатку Леся відчула погляд. От натурально, наче штовхнули в спину тим поглядом.

Потім вона акуратно поклала стакан на стійку, обернулась і навіть не здивувалась, побачивши Григорія. Стояв він коло виходу, як привид відплати. І дивився, як на ідіотку.

Леся тихо хмикнула, посміхнулась і потягнулась за стаканом.

От хто винуватий, що вона втрапила в чергову історію? А він і винуватий. Вона не сама до того болота пішла. Не сама вирішила, що повинна без нього повертатись. І поки він там розважався з перевертнями, вона як безхатько по вулиці брела, без грошей і з сумнівними перспективами. Та ще й в барі тепер сидить, як лахудра.

Олав теж обернувся, подивився і здивовано сказав:

— Оце так.

— Знаєш його? — спитала Леся, спиною відчуваючи, що некромант наближається.

— Ні. Але тут і не треба. Точно хтось з великих.

— Великих? — поспішно перепитала Леся, прагнучи дізнатися щось нове і мабуть потрібне, бо ж ніхто не розповідає.

— На Землі небагато дійсно сильних магів. А тут аж мерехтить. Та ще й напрямок небезпечний. Більшість сильних магів цілителі. Так і заробити простіше, і неприємностей менше. Принаймні різні потвори до цілителів нечасто чіпляються.

— Ага, — сказала Леся, згадавши Ромчика, зомбі з лопатою і синьопикого. От як би в цілителі перекваліфікуватися? А то бути відьмою їй щось не дуже подобається.

Невідоме створіння на грудях поворушилось і мабуть прийняло більш зручну позу. Або вухо виставило, бу стало цікаво, що скаже Григорій.

— Так, — першим ділом сказав некромант. Таким тоном, ще не знай Леся про його наближення, точно б подавилась.

— Ти мене знайшов! — радісно пискнула вона, крутнувшись на стільці. Бо саме це було чудовою відповіддю на його «так», а відповісти Лесі захотілося. Дуже-дуже. Чого він починає розмову, наче вона спеціально в цей бар поперлася? Ще й збрехала, що йде в вечірню школу вчитися вишивати?

Григорій подивився з сумнівом. Перевів погляд на Олава, і цей погляд став важкий-важкий, як та залізобетонна плита на могилі вампіра, щоб не виліз, зараза.

— Я загубилася! — продовжила Леся радувати некроманта і глядачів навкруги. Хоча глядачам особливого діла до неї не було. — Уявляєш?

Григорій уявив і ледь пальцем коло скроні не покрутив, аж рука смикнулась.

— Відьма, — буркнув і сів на стілець коло Лесі, подалі від Олава, мабуть.

— А в мене ні грошей, ні телефона, ні взагалі нічого. І тут ніч, — продовжила нагнітати Леся, хоча й тихіше.

— Ні здатності зосередитись на потрібному, — додав безжально Григорій і замовив собі ром з льодом.

Пірат, щоб його.

Лесі хотілось посваритись чомусь, висказати Григорію все, чого він мабуть не заслужив. Покричати ще. Розбити щось. Ногами потопати.

А він навіть не намагається до Олава чіплятись на предмет — ти чого до чужих жінок пристаєш? Образливо ж.

— Це Олав, — сказала Леся.

— Я бачу, — відізвався Григорій.

— А? — здивувалась Леся. Що він там бачить? І теж подивилась на Олава, але його ім’я ніде не було написане. — Бачиш? — здивувалась.

— Потомок якихось інопланетян, котрі богів десь в Ірландії, чи Норвегії зображали. Ще й змісок з демоном. Ото щастячко собі знайшла. І чого вас, дівчат, постійно до тих божественних демонів тягне? Так той хоч дійсно сильний і рятував, а цей що?

Леся не пам’ятала, щоб її тягнуло до якихось демонів, а розбиратися про кого цей дивак тут говорить бажання в неї не було. В неї було бажання зробити скандал, а іще раптова цікавість прокинулась. Та й як тут не прокинутися?

— Інопланетян? — перепитала.

— Та лазять по світам всілякі, кочують. До нас зараз не полізуть, ми надто розвинуті, так що навряд вийде бога зображати. Як довів один ліч, стародавня магія фігня в порівнянні з гранатометом. Ну, може якийсь заскочить подивитись, де предки розважались, на екскурсію сходить. Хтось може навіть залишитись жити, різні диваки бувають. Але сидіти богами на якійсь горі, чи зображати вищу расу, поки не припруться дядьки з хрестами і не прогонять в світи предків, то вже навряд, не пройде такий фокус зараз.

— Ага, — сказала Леся і подивилась на Олава. Інопланетян вона якось інакше уявляла. — Світ дуже дивна штука. І він мені допоміг. На мене щось з синьою пикою і зубастою короною напало, в тінь тягнуло.

Григорій, котрий якраз отримав свій ром, аж закашлявся.

— Хто? — витріщився на Лесю, як жаба на паровоз, а потім перевів погляд на Олава.

— Десь є стаціонарний портал, — сказав той незворушно. — І через нього то мілкі дикі демони лізуть, то інша погань. В нас він, судячи зі всього, стаціонарний, хоча може й пульсуючий. А з іншого боку вхід скаче по різних неприємних місцях. На дівчину напав підмінник, встиг когось зжерти, прийняв його образ, а тут така солодка, повна магії відьма йде і розгублено по сторонах дивиться. Аж я зацікавився.

— Теж жертву шукав? — зацікавився в свою чергу Григорій і погляд Лесі метнувся на Олава.

Приємним ж хлопцем здавався.

— Я не настільки слабак, щоб чужим себе наповнювати, — відповів той і гарно посміхнувся. — Просто дівчина сподобалась.

Григорій образливо хмикнув, мов не могла Леся цьому красеню просто сподобатись, але коментувати, на його щастя, не став. А то б точно стаканом по голові отримав.