19 (2)

Довіряти незнайомцям, навіть симпатичним, не найкраща ідея. В цьому Леся була впевнена. Але особливого вибору в неї не було. Тому вона йшла поряд з Олавом і слухала про те, що хтось, мабуть, якийсь прохід десь відкрив. Бо подібних не дуже розумних демонів на вулиці побільшало. Навіть поліція цими нападами зацікавилась, хоча жінки в більшості випадків чудово самі відбивались і нікуди не скаржились. Відьми в принципі нечасто кудись на щось скаржаться.

— Відьми? — перепитала Леся, як могла. А могла вона, на власний подив, непогано і потрібно потім про цей феномен в когось спитати. Якщо цей хтось врешті набігається по болоту з перевертнями з лопатами, заспокоїться і знайде її.

— Відьом більше, ніж магів, ось на них частіше й нападають, — пояснив Олав. Уважно на Лесю подивився і додав: — Жінки без магії таким істотам нецікаві. Можливо вони їх взагалі не бачать. Сприйняття навколишнього може бути яке завгодно. А спіймати хоч одного, щоб розібратися, що воно таке, досі не вийшло. Не відходять вони далеко від тіні.

— Ага. — Леся покивала так, наче все зрозуміла.

Видавати, що вона зовсім недосвідчена відьма було б нерозумно. Навіть якщо розмовляєш з самим симпатичним чоловіком на світі.

А Олав був симпатичний. Не в сенсі милота і молоко з медом. А ось просто по-людськи, тягнуло йому довіряти чомусь, і не тому, що він був красенем.

Красенів взагалі навкруги Лесі останнім часом розвелось чомусь, вона вже навіть звикати почала.

— В світі багато дивного, — буркнула, бо продовжувати розповідати Олав чомусь не став, а іти мовчки було чомусь ніяково. — Монстри, демони, перевертні.

— Перевертні теж немісцеві, — підтримав розмову Олав. — Наш світ з них манію витягує, вона в перевертнях взагалі погано тримається. Хіба що це якесь прокляття, тоді спробуй ще витягни. Так що ці пришелепуваті забігають нечасто і тиняються тут недовго. Та й поводяться тихо, бо найчастіше забігають з відчаю, сподіваються, що саме тут їх шукати ніхто не буде.

Леся зітхнула, через що Олав подивився на неї здивовано. Мабуть подумав, що вона про волохатого, особливо на повний місяць, красеня все життя мріяла. Бо собаку в дитинстві не дозволяли, не інакше.

Але їй було не до красенів, навіть волохатих. Бо виходило, якщо та жабо-вовчиця була місцевою, місце то знаходилось десь не на Землі. А один некромант їй нічого про те не сказав. От залишилась б вона там випадково, де б вона консульство потім шукала? У неї і зараз з пошуком того консульства біда-печаль. Навіть не знає як його розпочати, щоб нікого навкруги надто не здивувати.

— Ти часто дівчатам допомагаєш? — з відчаю спитала Леся.

— Ну, я патрулюю, так що буває. А відьмам не часто. Відьмам може не сподобатись, що їм допомагають. Може вони взагалі на полюванні.

І посміхнувся, гад.

Лесі захотілося сісти, де стояла и тихо заскиміти. Так, про всяк випадок. І нехай думає про неї, що хоче. Він і так, мабуть, не думає нічого хорошого.

— Я загубилась, випадково, — буркнула Леся. — Думаю як тепер повернутися.

— Да, скакати по незнайомим порталам не дуже хороша ідея, треба подумати.

І посміхнувся іще ширше. Чи знущався, чи заспокоїти намагався. Мовляв, дивись який я гарний і весь такий чудовий. Хіба пристойні відьми на таких чудових нападають з криками? І в горлянку зубами їм точно не чіпляються.

А іще Лесі вся ця прогулянка стала здаватися дуже підозрілою. І той напад підозрілим. Це ж класика жанру, хлопці зговорюються, один робить вигляд, що нападає, інший начебто рятує. І дівчина в біді така кидається на шию з криком «Я вся ваша, мій герой!». Тим більш з цим Олавом точно було щось не так. Леся це просто відчувала. А що не так, зрозуміти не могла.

От дивилась на нього і здавалось, що чогось не вистачає, чи що?

Хвоста і рогів, мабуть.

Леся над цим задумалась, глянула на Олава скоса, а потім придивилась з несподіваною для самої себе цікавістю. Конкретною такою цікавістю. І ні, рогів вона не побачила. Вона побачила, що цей герой-рятівник чимось невловимо схожий на Алісу.

— Так… — сказала Леся, мимоволі примружившись і відчуваючи себе відьмою повною конкретних підозр. — А ти сам місцевий?

— Я давно тут живу, — посміхувся Олав.

— Ти демон?

— Не те щоб… не зовсім. Точніше, зовсім не демон, хоча моя мама демон. А, довга історія, — чомусь збентежився хлопець. Навіть погляд відвів.

— Твоя мама сукуб?

— В мого батька були дивні смаки. Тим більш, що йому хоч всі сукуби разом могли б зробити?

І плечами пожав.

— Дурдом, — буркнула Леся.

А Григорія все не було і не було. Розважається десь, гад.

— Може в бар зайдемо? — спитав Олав. — А то ми скоро увагу почнем привертати. Тут вночі не гуляють.

— В мене нема грошей, — призналась Леся, а що їй вже втрачати?.

— В мене є, я пригощаю.

І от що їй залишалось робити?