розділ 19

— Любий всесвіт, я коли говорила, що хочу побувати в Нью-Йорку, я мала на увазі зовсім не це, — тихо собі під ніс бурмотіла Леся, бредучи сама не знаючи куди.

На голову вона натягнула капюшон і відчувала себе безхатьком, котрого зігнали з лавки, яку він встиг обрати для сну. А не йти не можна було, Леся шкірою відчувала, що коли стоїть, привертає значно більше уваги. Добре хоч одягнута не в старе пальто, а більш-менш нормально, хоч і явно виділялась на цій яскраво освітленій вулиці.

Заходити на якусь більш темну вона не ризикувала. Що робити, не уявляла. А Нью-Йорк взагалі впізнала по паруючим каналізаційним люкам.

— От чесно, можу навіть поклястись, я не хотіла потрапити в Нью-Йорк вночі, без документів, грошей, та навіть без телефону. І англійський в мене сумнівний. І я навіть не знаю де тут наше консульство. І я ж точно нелегально тут. Ото капець.

Леся пам’ятала, що якщо вийде зосередитись на Світлані, згадати її будинок і таке інше, є шанси повернутися до трійці відьом. Але в тому, що воно вийде, вона дуже сумнівалась. Може ж опинитись в іще більш екзотичному місці.

— І де того некроманта носить, коли так потрібно?

Перехожих було не те щоб багато. Серед них траплялись персонажі, до котрих Леся б добровільно не підійшла навіть за всі гроші світу. Не тому, що вигляд в них був якийсь не такий. Вони відчувалися дуже небезпечними, як хижаки на полюванні.

— Підійти до поліцейського, заявити, що мене викрали, я втекла, не знаю, де знаходжусь і попросити про допомогу? Ну, депортують мене, ти й потому.

План був такий собі, але хоч якийсь і Леся стала видивлятись поліцейських.

Їх, як на зло, не траплялось.

А іще, мабуть через нерви, хотілося їсти і пити.

І невідома науці тваринка час від часу ворушилася на грудях, як та жаба. Як воно там тримається, Леся й думати не хотіла. Розплилось собі, додавши до звичного іще з розмір і робить вигляд, що спить.

Добре йому.

В голову залетіла думка про те, які будуть обличчя у знайдених поліцейських, коли вони побачать цю домашню тваринку. Леся хихикнула і прискорила крок, бо впіймала на собі дуже уважний погляд, а потім, по відчуттях, він почав наближатись.

Через хвилину їй дуже захотілося забігти в магазин, але вона до найближчого дійти не встигла. Хтось схопив за лікоть і смикнув в напрямку перевулку. А Леся навіть закричати не змогла, бо її мов повітрям по обличчю вдарили, збиваючи не лише крик, а й дихання.

— А-ну, стій! — гримнули справа, коли Леся з жахом зрозуміла, що не тільки кричати не можу, а й намагатись вирватись, і лікоть раптово відпустили, тут же забурмотівши на невідомій мові. Дівчина ледь не впала.

Леся обережно обглянулась і побачила чоловіка, чиє обличчя дивним чином плило. То це був досить молодий хлопець, схожий на араба мабуть, то щось значно страшніше, з синюватим опухлим обличчям і короною з невеликих рожків на лисій голові.

— Геть звідси! — веліли.

І синьопикий на подив Лесі зробив крок в тінь від будинку і випарувався.

І лише тоді вона подивилась вправо. Насторожено подивилась, очікуючи побачити все, що завгодно. А побачила чоловіка, блондина, з приємним обличчям і уважним поглядом. Він посміхнувся, пробурмотів:

— Не можна ж бути такою безпечною, треба відразу бити, якщо полізли.

А коли Леся впіймала себе на думці, що витріщається на нього, а в голові вітер перемішується з розумінням, що вона раптом стала чудово розуміти ту кляту англійську, чоловік протягнув руку і представився:

— Олав.

— Норвежець? — навіщось спитала Леся і в нього смішно смикнулась брова.