18 (2)

Йшли вони недовго і пейзаж майже не змінився. На воді стало менше латаття, з’явилось щось схоже на комиші і кущів побільшало.

На цей раз Григорій з підозрою подивився туди-сюди, вилаявся в адресу малолітніх перевертнів і сказав, що можна. Ще й дав потриматись за невідомо що сплетене з проволоки, відчути структуру і складність. Навіщо, Леся так і не зрозуміла. Вона ж придумати має щось маленьке, гарненьке і пухнасте, а не кольчугу.

— Так, я поставлю щит, щоб якийсь місцевий житель знову не вліз, — буркнув некромант, заховавши щось назад в рюкзак.

— А та дівчина? — навіщось спитала Леся.

— Зустріне свого прекрасного принца, знову стане звичайним перевертнем. Скоріше за все. Ти там не дуже винувата. Там скоріше місцевий дух постарався. Духів краще взагалі не чіпати, вони мстиві і мстити можуть за що завгодно.

— Ага, — сказала Леся і вирішила зосередитись на своїх проблемах.

Вона акуратно сіла на траву, знову закрила очі і спробувала відчути тепло. З деяким зусиллям знайшла іскорку десь в районі печінки, як не дивно. Стала придумувати… мабуть тваринку, щось середнє між кішкою і білкою. А в голову все лізло і лізло, що в болоті йому буде недобре, що тут би луску, перетинки на лапи, а краще взагалі крила. Потім з іскорки стало розповзатись по тілу тепло і Леся намагалась зрозуміти чому. А розповзання тепла майже зупинилось. Довелося зосереджуватися знову на невідомій науці тваринці. І вона нарешті вловила, що коли починає хотітися цю тваринку отримати, магія росте.

— Це ж треба? — здивувалась Леся і захотіла отримати результат. Допомогло те, що сидіти в болоті до вечора навпаки не хотілося. В голові перемішалась шерсть з лускою, звідкись виплив качкодзьоб і його довелося випихати з думок. А в якусь мить просто раз, і тепло знову відступило, як та морська хвиля.

— Та ви змовились, — розгублено сказав Григорій.

Леся обережно відкрила праве око, а потім вилупилась обома на диво в пір’ї. Це диво більш за все було схоже на летючих динозаврів, чи що воно таке, в котрих місцями вже пір’я проросло. Причому, саме диво було бронзового кольору і нагадувало зміїний фрукт своєю шкурою. А махові пір’їни яскраво-червоні. Шерсть в цієї істоти теж була — на вухах і кінчику хвоста, причому яскраво-жовта. А очі великі, як у кішки і блакитні. А іще з пащі схожої обрисами на дзьоб загадково стирчали ікла, причому доволі густо. Добре хоч величиною воно було з чіхуахуа.

— Абстракціоністка, — обізвав Лесю Григорій.

— Кірряк! — підтримало його диво і клацнуло іклами.

— Цікаво, що воно їсть? — спитала розгублено Леся. Вона не була впевнена, що хотіла отримати саме це. — І що з ним тепер робити?

— Ти вловила послідовність? — спитав Григорій замість того, щоб відповісти на її питання.

— Здається так, — з сумнівом відповіла Леся, спостерігаючи за істотою, котра насторожила по собачому вуха і повернула голову в той бік, з котрого вони прийшли.

— Це добре. Вдома спробуєш виростити квіточку.

— А з цим… — Леся спробувала вказати на своє творіння, але була схоплена за руку і поставлена на ноги.

— Йдемо! — велів Григорій.

— Чому так відразу? — здивувалась Леся.

— Сюди ті придуркуваті перевертні йдуть. Мабуть родичі вовко-жаби.

— Кірряк, — підтвердило блакитнооке створіння. — Равх! — додало впевнено.

Десь недалеко затріщали кущі.

— Ходу! — гаркнув Григорій і вони втрьох побігли. — Так, зосередься на будинку Світлани, бо мені тебе вести без підготовки-прив’язки… ще загублю. Та й кинути тим придуркам якийсь сюрприз під ноги варто. Може хоч тоді дітей почнуть виховувати, а не з сокирами по болотах носитися.

— Сокирами? — здивувалась Леся, котрій Світлана з її будинком в голову не лізла ніяким чином.

— Угу, в зубах мабуть несуть. Бо біжать явно не люди, а сокири є.

Звідки він це взяв, Леся не зрозуміла. Бо змогла оглянутись і побачила тільки незрозумілі похитування кущів.

— Кірряк! — підтримало розмову невідоме створіння.

— Так, я їх зараз відкину, щоб слідом за нами не вивалились куди не запрошували. Ти зосередься і йди до Світлани. На ній зосередься. А я слідом.

— Кірряк? — явно спитала про свою долю невідома істота, але її проігнорували. Григорію було чим зайнятись, а Лесі потрібно було зосередитись.

— Так… Вперед! — рявкнув некромант настільки несподівано, голосно і грізно, що те вперед вийшло зробити в стрибку.

І Леся навіть Світлану згадала. Чи не Світлану, а когось на неї схожого. Про дім вона взагалі не думала. Так що, чи варто дивуватися, що опинилася вона зовсім не там? Та ще й перед портретом білявки, явно рекламним, бо чого б його іще ліпили на стіну височенного будинку?

— Кірряк? — теж здивувалась істота, котра встигла вчепитись Лесі в плече лапами. — Куфи, — здається когось обізвала, а потім рішуче полізла ховатися за пазуху.

І Леся навіть не протестувала. Вона витріщалась на портрет і не хотіла дивитись на все інше.

Можна ж так постояти, дочекатись Григорія і щасливо відправитись до відьом?

Можна ж, правда?

Повз проїхала машина, Леся зітхнула і таки зійшла з місця. Бо стояти посеред дороги, коли в кроці тротуар якось зовсім нерозумно.

В моєму тг каналі, до речі, розіграш промокодів))