розділ 17

Прокинулась Леся якось раптом і не відразу зрозуміла, де знаходиться. Досить довго дивилась на стелю. Потім в щілину між шторами, де виднівся місяць. Повільно згадала, що це будинок Світлани і вона тут трішки поживе. В якості учениці, не інакше.

І тільки після всього цього зрозуміла, що чує голоси. Григорія і Світлани. Десь зверху. А це було дивно вже тому, що непосидючий некромант кудись поїхав і до того, як Леся лягла спати, не повернувся.

— Бо ідіоти, — досить зло і голосно сказав він, в відповідь на незрозуміле бурмотіння Світлани, котра говорила значно тихіше. — Уявляєш? Вони вирішили спробувати. Відкопали той довбаний жертовник, увірували, що рівень магії підвищиться… рівень магії, придурки, наче це їм річка якась і зарізали там курку. Добре хоч не людину, а то ці могли. І там були якісь ефекти. А іще були ті довбані безхатьки, котрі копати допомагали. Уявляєш рівень ідіотизму?! Набрати в копачі людей, котрим на все насрати і котрі люблять підзаробити екзотичними способами. Пам’ятаєш того Пашку, котрому щось там соціальне паспорти робило, а він їх продавав?

Світлана знову щось забурмотіла, тихо і нерозбірливо.

— Що-що, — явно передражнив некромант. — В тій довбаній школі дійсно кілька хлопців пропало. А ці ідіоти навіть порахувати не можуть, скільки насправді. І де той довбаний жертовник знаходиться може вже знати купа людей. Людей, котрі поняття не мають, що таке магія і чому її потрібно боятися. Зате вірять, що можна розбагатіти на рівному місці, не прикладаючи зусиль. Та я не здивуюсь, якщо той старовинний камінь вже вкрали і перевезли. Вкрали і перевезли гидоту, котру взагалі чіпати було не варто. А якщо в них іще й якийсь дикий гуру заведеться, з тих, котрі придумують власні закони всесвіту і пишуть дивні книги… я Олексію скинув координати жертовника, але щось дуже сумніваюсь, що він буде на місці, а ті хлопці сидять собі поруч і за мамкою плачуть. Іноді я не ненавиджу людей.

Світлана знов стала щось говорити, доводити, судячи з інтонації.

— Так ми ж не чарівний світ. Маги тут скоріше похибка, сама розумієш. Викриття і навчання тільки проблем додадуть, впевнений. А до кожної відьми все одно потрібен індивідуальний підхід, а до деяких краще взагалі не підходити, — як відрубав Григорій.

Світлана іще щось сказала, коротко, може навіть лайнулась.

— Леся, як Леся, — буркнув чоловік. — Хоч в портали не провалюється. Несподівані відьми, то моя кара.

— Придурок, — обізвала Леся в подушку, заплющила очі і вирішила, що буде спати. Хоча й було цікаво, що там за жертовник і все інше. Їй все одно навряд розкажуть, так що, ну його. Своїх проблем купа. А іще робота і відпросилась вона ненадовго. — Робота, — пробурчала дівчина. — Я з цими Ромчиками забула про роботу. Це ж треба.

На роботу не хотілося. Взагалі.

З цими невеселими думками Леся й заснула.

І снилась їй якась дурня. Причому якось так, що вона розуміла — це сон і це дурня. Варто буде прокинутись і все зникне.

Так що Леся з цікавістю споглядала, як Аліса танцює з інкубом, ніжно обвиваючи його хвостом. А він і без того обвитий шторою, котру чомусь ніхто з нього зняти не може, тому незадоволено бурчить, але танцювати не перестає. За музикантів в цьому дивному сні був квартет різнокольорових котів. Грали вони старанно і голосно, тільки було незрозуміло на чому саме, зосередитись на тих інструментах не виходило. Під стелею, котра висіла сама собою, ні на що не опираючись літали великі комарі з келихами крові в лапках. Саме тому крім пари суккуб-інкуб ніхто більше не танцював. Бо ще виллють оте на голову, неприємно буде. А комарі мстиві, про це Леся теж звідкись знала.

Ну, вона теж не танцювала. Їй і ні з ким було. Вона тут нікого не знала. Тому роздивлялась людей, котрі стояли під стіною. Точніше, не зовсім людей, а подекуди і зовсім не людей. Он той металевий скелет в фаті і вечірній сукні навряд колись був людиною. І зелена парочка з довгою шерстю. І он те маленьке схоже на квадрат з ручками-ніжками. Та й в людиноподібних були то роги, то крила, то зайві руки.

— І що я тут роблю? — тихо спитала саму себе Леся і виявила, що стоїть під стіною гарна. В тій вечірній сукні, котру недавно роздивлялась в магазині, але так і не приміряла, бо одягати таке було нікуди, так що й витрачати стільки грошей не варто.

— Сумуєте? — спитали так несподівано, що вона ледь не підскочила, негарно пискнувши.

Леся відірвала погляд від сукні і перевела його на чоловіка. Точніше, на ходячий солодкий пряник.

Чоловік був надто гарний. Причому не так, як той інкуб з його чарами. А так, що хочеться навчитись різьбі по мармуру і зробити статую, котра стопроцентно стане витвором мистецтва. А ще він посміхався, щиро, відразу видно. І дивився на неї з таки інтересом, з котрим ніхто і ніколи не дивився.

— Зі сна можна вийти за бажання. Чи перейти в інший. Просто придумати собі, що б хотіли бачити у сні і ступити і ту картинку.

Голос був теж приємний. До мурашок.

— Допомогти? — спитав незнайомець.

І Лесі дуже-дуже хотілося погодитись. Але вона помотала головою і чомусь видихнула:

— Не варто.

На чоловічому обличчі промайнуло розчарування. Але він кивнув, зробив крок назад і зник.

— І чого приходив? — буркнула Леся, чомусь не сумніваючись в його реальності. — Ось цього мені й не вистачало. Вчителів розвелося.

І зрозуміла, що ну їх ті сни. Тому, ступаючи від стіни думала про те, що прокинеться. І дійсно прокинулась.