розділ 14

Поверненню некроманта і відьми Михайло дуже зрадів. Дуже-дуже. До почервонілого обличчя і хвоста, що мотилявся, як білизна в вітряну погоду. Він навіть кричати спробував. Як всякі ідіоти і боягузи, на того, хто їм здавався безпечнішим. На Лесю. Так що в Михайла ще й з пам’яттю було щось не те. А антена на голові, котра мала виловлювати чужі розумні думки з астралу, йому дуже личила. Стирчала з волосся, як самотній ріг. І не біда, що посеред голови. Та й шапкою можна було прикрити за бажання.

А ось хто саме порадив йому звернути увагу на відьом, він, нажаль, не знав. Розговорився з незнайомцем в барі. Та й взагалі, Михайло тоді сказав, що проблема суто теоретична.

Леся впіймала себе на тому, що дивиться на нього, як на ідіота і з зусиллям перевела погляд на мумію, котра так і валялась біля вікна. Зітхнула, бо захотілось побажати Михайлу знайти дружину, котра буде його кожен день по голові бити, вправляючи мізки на місце. Втрималась. І зі щасливою посмішкою повторно вийшла з кабінету, коли Григорій надивився на ідіота.

Нічого пояснювати Михайлу вони не стали. Якщо людина до такого віку не набула собі хоч трішки розуму, то це вже навряд якимись поясненнями виправиш.

— Терпіти не можу цю дурну школу, — пробурчав Григорій, коли вони вийшли на вулицю. — Магів їм не вистачає. Ще й шкодують, що самих сильних і вільних від обов’язків, включно з сімейними, варта забирає, навчає і навіть не завжди постійну роботу пропонує. Маги мають магічити.

Некромант аж матюкнувся.

— Не мають? — спитала Леся, стараючись іти повільно, бо йшли вони до мотоцикла.

— Не мають, — відповів Григорій. — Якщо сильні, мають стабілізувати свою силу. І все. А далі робити, що хочуть, головне, щоб не дуже шкодити і привертати увагу. Бо перелякані люди, котрі враз увірували в містику і магію, то таке. Особливо там, де магія ніколи не стане чимось звичним, бо світ для того не пристосований.

— Хм?

— Всі світи різні, — філософськи сказав некромант. — І світів, де магія стає чимось повсякденним небагато. Бо і магів, та навіть відьом, котрі дійсно можуть на щось вплинути, теж небагато. Це як… Ну, от уяви, є дуже талановитий боєць. Боксер, чи щось таке. Як вважаєш, замінить він собою армію?

Питання на смак Лесі було дуже дивне, але вона помотала головою.

— Ось і я про те, — буркнув Григорій. — Добре, горе ходяче. Давай я тебе до відьом відвезу. Треба цей дурдом закінчувати.

— А хто Михайла на відьом натравив, не цікаво? — спитала Леся, бо мотоцикл вже був надто близько і на ньому доведеться знову їхати.

— Не дуже, — буркнув чоловік.

І збрехав. Це вона наче шкірою відчула.

Якби Леся в той момент озирнулась, подивилась на вікна диво-школи, можливо, вона б мала шанси побачити дивну людину, котра невдоволено дивилася їм услід. І, можливо, навіть зрозуміла б що в тій людині такого дивного, хоча навряд би відразу. Та постать в вікні була надто яскрава. Наче хтось спеціально підсвітив.

Чи намалював на шибці.

Якби Леся сказала про ці дива Григорію, чий погляд і бажання озирнутися старанно «відводили», причому професійно, так, щоб він не відчув, він би вилаявся в побіг назад в школу. Навіть розуміючи, що мало шансів на те щоб когось впіймати, чи хоча б виловити сліди, котрі дуже швидко тануть.

Бо проекція себе коханого на якесь вікно, тільки для того, щоб подивитися комусь вслід, то дійсно дивно. Занадто складно, вимагає дуже багато тієї самої магії і дуже великого досвіду користування нею. А люди стільки не живуть. Навіть в інших світах не часто живуть настільки довго, щоб тому навчитись, точніше, самого себе натренувати. Та й не варте воно таких зусиль.

Григорій би скоріше запідозрив якийсь артефакт. І це проблема. Бо артефакт зазвичай знаходяться в руках або потомственних магів, а таких він знав всіх, принаймні про них чув і ні в кого подібного артефакту не було.

Або якийсь таємничий орден, клуб захисників, чи щось подібне, котрому магічні цяцьки підкидає хтось немісцевий. І навряд для того, щоб принести людям мир, процвітання і багато радості, а на кожні вихідні ще й по кілограму улюблених цукерок.