розділ 13

Виявляється, найдивніші на вигляд люди можуть бути найадекватнішими. Такого сюрпризу від життя Леся, якщо чесно, не очікувала.

З іншого боку, ні в Олегу, ні в Михайлі нічого дивного на перший погляд не було. А назвати їх адекватними не виходило.

— Та набридли вони мені, — розповідав Оскар Налим, колишній викладач в університеті, професор, хімік і все таке, а зараз алхімік.

Магію він в собі відкрив під п’ятдесят років, про що Лесі розповіла Ліка, в котрої продовжувалась її істерична балакучість. Через пожежу, в котрій вижив, бо зміг відвести полум’я, дим і утримати палаючий дах над головою. З будинку він тоді вивалився ледь живий. Довго лежав в реанімації, бо серце зупинялось. А от та дивовижна сила, котра врешті зібралась в колючий клубочок коло правої ключиці, так нікуди й не поділася.

Довелося щось із цим робити. Професор поступово захопився різними таємницями і алхімією. Елегантні костюми змінились на старі джинси і вицвілі футболки. З роботи він звільнився. А якими шляхами потрапив в цю диво-школу Ліка не знала. Мабуть теж запропонували хорошу зарплату, ну і лабораторію до купи.

А іще Оскар був сивий, розпатланий, небритий і на диво молодий для свого віку.

— Розумієш, я давно перестав сперечатися з дурнями. Тільки час втратиш і нічого від них не доб’єшся. Антону я написав, але він десь з тією дивачкою пропадає.

— Якою ще дивачкою? — здивувався Григорій.

— Фігуристою. Вона на нього велосипедом наїхала, обізвала, його це зачепило. Ти ж його знаєш, звик, що жінки перед ним падають. А тут «фирк» і полетіла далі. І навіть не відьма. Бо бачила вона на прикладі подруги, які мають бути справжні чоловіки і все таке, суто жіноче.

— Може підіслав хто? — задумався Григорій. — Прорахувати вашого мецената неважко.

— Може й підіслав, хоча б навіщо?

— У вас учні пропадають, — сказав Григорій.

— Тебе це дивує? — іронічно спитав Оскар. — Михайло обіцяє їм золоті гори. Збирає різних бовдурів, котрим потрібно все і відразу. А потім щось не виходить і ті відразу розуміють, що магії насправді не буває.

— І просто повертаються додому, — кивнув некромант.

— Чи шукають щось поза школою.

— Хм?

— Таємничі книги. Всесильні артефакти. Гуру всяких. Ну, не люблять вони довгих і важких шляхів, а тут якісь шахраї пропонують прості і швидкі.

— Значить ніхто по суті не пропадає, просто зі школи йдуть.

— Якщо й пропали, то не більше чотирьох, що б там не горланив Михайло. І якби серед них не було Сергія Марзи, на це б навіть він уваги не звернув. Не діти ж насправді.

— Який ще Сергій?

— Доволі сильний хлопець. Якщо йому вірити, син якогось з потомственних, просто непризнаний, чи випадковий, а, не пам’ятаю. Я може й прислухався б до того, що він розповідає. Але потрапив він до нас, бо Михайло врятував його від поліції. Цей безмежний талант шахрайством і крадіжками підробляв. Про своє складне життя розповідав. А ці бовдури готові були йому пробачити все, бо справжній маг і дійсно можна чомусь навчити. Чому вони його вчити збирались, якщо самі мало що вміють? А Антону він не подобався, дивився, як на щура. Сергій, до речі, перший серед дійсно пропавших зник. Може вліз у щось. Цей міг. Самовпевнений, наче безсмертний.

— Дурдом, — похитав головою Григорій. — Добре. Ти продовжуй писати Антону. А я тут іще пройдусь. Донесу до ваших геніїв, що не можна чіпати відьом. Нехай подивляться на Михайла, може навіть зрозуміють чому.

— А якщо так і не відповість? І раптом продовжать зникати?

— Ти навіть не впевнений скільки дійсно зникло.

— Троє-четверо. За одного я не впевнений. А так, як їх шукають, то можуть взагалі ховатися. Може спитаєш у родички? Раптом щось таке побачить? А то, хоч половину наших чудових учнів варто здати юмінальній, а то і звичайній поліції, їх все-таки шкода. Мало у що влізли дурні.

В те, що влізли, Оскар, схоже, не сумнівався.

— Добре спитаю. Все одно Лесю до неї повезу, — не став сперечатись Григорій. — Ти дай якусь мекстурку Михайловій секретарці. А то в дівчини істерика, а там іще й інкуб в кабінеті валяється.

— Валяється? Може евакуювати всіх звідси?

— Та не варто. Я йому силу запечатав. Тим, хто з ним не підписував договорів, навіть кошмарів наслати не зможе. Нехай сидить, про свою поведінку думає і про те, що не варто погоджуватись чіплятись до жінок, котрі його не кликали. Може порозумнішає, чи перетвориться в щось адекватне.

— Де ти бачив адекватних інкубів?

— Та вони теж дорослішають. І я сказав — перетвориться.

— Ага в вищого демона, — хихикнув Оскар. — Вищого демона кохання.

— Чого тільки в світі не буває. Добре, пиши Антону. А якщо зовсім припре, мені. Хоча мені ваша школа… — Григорій зморщив носа і махнув рукою. — Одні проблеми від вас, наче їх і так мало. І чому я повинен вирішувати їх, та ще й безкоштовно?

— Антон заплатить.

— А на горі Тишмиця розцвітуть соняшники. Прямо так, на льодовику, — сумно посміхнувся некромант. Похитав головою і велів: — Ідем, Леся. Треба ще кількох ідіотів знайти, котрих приклад Михайла не зупинить. Особисто пояснити їм, чому відьом краще не чіпати і що саме я відірву, якщо зачеплять. Як же вони мені набридли. Це ж не вперше якусь дурню придумують.