розділ 11

— И-и-и-и-и… — тихо підвивала Леся ткнувшись обличчям в широку чоловічу спину.

А що іще залишається робити, коли сидиш за цією самою спиною, вчепившись в некроманта з усіх сил, в спину штовхає щось невидиме, щоб не надумала відлипнути, а ненормальна помісь горного козла і драндулета по діагоналі мчить по крутому схилу, зриваючи каміння, грудки землі з травою і купу пилюки. Втішало тільки одне, верх наближався. Принаймні Леся в це вірила, бо вже секунд десять навіть не підглядала.

— У-у-у-у… — застогнала вона, коли мотоцикл якось дивно підскочив і прискорився, але, здається, вже не по майже вертикальній поверхні.

Іще секунд через десять вона, чіпляючись за куртку чоловіка так, наче це була остання надія людства, обережно подивилася вбік. Збоку була зелена травичка, червоні маки і щось синеньке. Не те, щоб Леся хоча б маки на такій швидкості роздивилась, але то точно не тюльпани.

Зуби стали вибивати щось своє, загадкове.

Пальці, схоже, звело судомою, а череп з куртки відпечатався у Лесі на обличчі, прямо так, через шолом. Але це все пройде, вона в це вірила. Головне щоб чортів козлодрандулет знову не пірнув в якийсь яр. Не любила Леся екстриму. Просто досі цього не знала. А тепер вже все, тепер не обманеться.

Подивившись в другий бік вона побачила щось жовте, мабуть поле гірчиці, чи рапсу, що ще там тим жовтим цвіте?

— Кульбабки, — видавила Леся з себе.

І Григорій озирнувся.

— Дивись вперед! — рявкнула вона, враз забувши якщо не про всі, то про більшість страхів точно. — Ми ж вб’ємося!

— Відьма, — буркнув він, але так, що вона почула. Чи вгадала.

І залізний драндулет прискорився, аж в вухах зашуміло.

— Щоб я іще раз погодилась, іще один одненький раз, — як мантру бурмотіла Леся і щасливе майбутнє без диво-мотоциклів її помітно зігрівало. — Та краще я на віслюку поїду.

— Віслюки повільні.

— А ти мовчи! — стрепенулась Леся.

Так вони й їхали. Вона то боялась, то забувала боятись. То бурмотіла якусь дурню, то Григорій її відволікав. А коли врешті доїхали, настрій в неї був такий чудовий, що якогось Ромчика вона б затоптала і не помітила.

Мотоцикл, з ревом злетів по мармурових сходах, впевнено пролетів через відкриті кимось двері, змусивши того когось відскочити і залаятись, а потім якимось дивом взяв і не розмазав пасажирів об стіну.

— Здається я десь по дорозі машини бачила, — навіщось стала згадувати Леся, впевнена, що якщо злізе з монстра, ноги її тримати не будуть.

З іншого боку, он Григорій її непогано волочив, так що поволоче і далі. А вона буде ручкою махати, як та королівська особа в образі мішка картоплі.

Некромант тим часом зняв з неї шолом, стягнув її з сідла, встановив на ноги, підтримав, бо захиталась. Потім спробував кудись повести, але якщо стояти Лесині ноги ще погоджувались, то кудись іти були явно проти. Він її кілька раз вирівняв, коли спробувала впасти, зображуючи зрубане дерево, важко зітхнув і закинув собі на плече.

Леся трішки подумала і зрозуміла, що зовсім не хоче противитись власному щастю, тому розтеклась по ньому, як медуза. Так вони й зайшли в той кабінет, котрий Григорій відкрив ударом ноги, руки ж зайняті, йому ж відьму треба на плечі втримати. Зайшов некромант гордовито, як той завойовник. А вона як гарна городянка тим завойовником викрадена.

— Добрий день, — невпевнено пискнув хтось жіночим голосом, поки Леся роздивлялась двері, котрі віддалялись. — Михайло Ів…

Номер з відкриванням дверей ногами повторився і через кілька хвилин Леся вже сиділа в глибокому, м’якому кріслі і з цікавістю дивилась на звичайного такого чоловіка. Трішки повнуватого, трішки лисоватого, і самовпевненого, як перегрітий чайник.

— Так… — сказав загадкове Григорій, зробивши крок до чоловіка.

А той навіть не сахнувся.

— Дивлюся, ти відьму приніс? — явно зацікавився. — Грошей, мабуть, не вистачає, — протягнув з фальшивим співчуттям. — Так я можу заплатити. Чи за роботу, чи за відьму. Вона в тебе досить симпатична.

А до Лесі не відразу дійшло. А коли дійшло, вона подивилась на ненормального уважно-уважно. Бо він дійсно не розумів, що таке відьма. А вона досі не розуміла, що таке дуже зла відьма.

— От і познайомимся, — видихнула.

А потім глибоко вдихнула і тихо сказала:

— Та щоб в тебе хвіст зі стрілочкою виріс, а брови заколосились! І щоб відпало…

Що саме мало відпасти навіть Леся не знала. Але договорити їй Григорій все одно не дав. Просто смикнув до себе і закрив рот долонею.

***

Ті ж самі, істерика і білявка з графінчиком.

Істерика була у Михайла як його там. Він вимахував хвостом, живо нагадавши Алісу. І не біда, що в його хвоста замість пухнастої китички було щось середнє між сердечком і накінечником стріли — саме воно проробило дірку в штанах і витягнуло той хвіст на світ.

Нещасний як побачив це диво, так і став хапатися за серце, щось шепотіти, когось кликати в вікно. І це він іще свої нові брови не бачив, на них виросли такі гарненькі, маленькі, зелененькі колосочки. От прямо на кожній бровинці по колосочку.

Бідна секретарка, та сама білявка з от такенними нігтями, татуйованими бровами і надто пухкими для її обличчя губами, як побачила це диво, так і заклякла, тримаючи перед собою графін з водою. Зате на хвіст не звернула уваги і не дивилась на нього, виконуючи наказ свого шефа.

— Змусь її це прибрати! — нарешті визначився з першочерговою задачею Михайло, наставивши на Григорія палець, як пістолет.

— Як? — щиро зацікавився некромант, через що у постраждалого з рота стали вилітати матюки і невиразні погрози, а хвіст мотилявся так, наче намагався відірватись і втекти якнайдалі від цієї людини.

— Та як хочеш! Ти її сюди притягнув, от і змусь! — згадав нещасний про нормальні слова, і хвіст, не інакше, як з подиву, витягнувся струною і злегка завібрував.

Григорій додав на обличчя філософічної задумливості. Загадково посміхнувся. Підморгнув по черзі секретарці та Лесі, зітхнув і тоном доброго психіатра сказав: