8 (2)

— І? — спитала Леся в Григорія, бо ж він тут професіонал.

— Хм, — багатозначно відповів їй некромант. — Дійсно хтонь якась. Ніколи такого не бачив. Найцікавіше, чому Ромчик з місця не зрушує і не намагається бездишника зжерти? Воно було б логічно.

Леся подивилася іще раз на чудовий пейзаж, чи батальну битву, важно було визначитись, що воно таке, і не зрозуміла, чому Григорій вирішив шукати там якусь логіку.

— Логічно? — перепитала про всяк випадок, може вона щось не так зрозуміла. — Ось це має бути ще й логічним?

— У всьому є своя логіка, — з глибокими філософськими нотками озвався некромант, аж захотілося позичити у зомбі лопату і врізати йому по лобі. — Ромчик — перетворена істота. Повністю. Але він живий. Фактично чистокровна нечиста сила. Йому треба жерти в фізичному плані, рости, розмножуватись, захоплювати території. Бездушник ж мертвий. Розмножуватися він не може в принципі. І всі його проблеми, що він не може заповнити діру, котра залишилася на місці його сутності, бо після смерті її віджерло щось, чому він по дурості ту частину віддав. Може за гроші, може програв, мало що. І він жере, бо не відчуває себе цілим і через це не може розпастись на ніщо, чи відправитись в якесь пекло, чи рай, чи Вальгалу, залежить у що вірив, чи яким богам служив за життя, іноді сам того не розуміючи. Розумієш?

— Не дуже, — призналась Леся. Зомбі продовжував старанно копати. Ромчик, як підозрювала Леся, теж, просто не лопатою. Їм обом було це дуже цікаво і не було жодної справи до лекцій Григорія. — Один живий, інший мертвий і що?

— І їм нема що одному в одного взяти. Бездушник повинен взагалі не помічати різних Ромчиків, структура енергії інша. Ромчик не повинен підпускати подібне до себе. А вони ось.

— Копають, — кивнула Леся. — І що?

— Треба їх якось розділити. Бо те, що може зупинити одного, ледь не стопроцентно підсилить іншого.

— Угу, — кивнула Леся, хоча в її душі почала зароджуватися страшна підозра.

— Нам це не потрібно, — надто ласкаво, як недолугій дитині з пістолетом в руках, став доводити некромант.

— Не потрібно, — погодилась Леся, не стане ж вона сперечатися з очевидними речами.

— І з цим треба щось зробити.

— Щось?

— Розділити, — ледь не промуркотів некромант і підозри в душі Лесі стрибком доросли до впевненості.

— Це маю зробити я, чи що?

— Ти відьма.

— І? — Леся роззирнулась, нарешті здивувалась, що так добре бачить в темряві, але здивування було відсторонене, не до нього. Зате он та гілляка мала ідеальний вигляд, щоб розламатися об голову одного Григорія.

— Значить, якщо вони тебе побачать, то бездушник побіжить до тебе…

— Щоб з’їсти?

— Ну… — якось аж засумнівався Григорій. — Можуть бути варіанти.

— Які ще варіанти?

— Різні. Силу може спробувати вирвати…

— Чи серце. Чи мої гарні очі і собі вставити, — згадала Леся «Мумію».

— Яка різниця? Головне, щоб розділились, я швиденько закину Ромчика в одне місце, де від нього не буде проблем, нехай собі на інших таких же полює, чи морошку вирощує, гілки в нього є.

— А я?

— А ти головне не лякайся і не виходь за коло, пробитися бездушник не зможе, — оптимістично пообіцяв Григорій.

І так, Леся підозрювала, що все не настільки легко і просто, як у Григорія було на словах. І якби Леся не відчувала провину за Ромчика і не уявила, що кожної ночі тепер доведеться ходити на кладовище, милуватися як зомбі копає живе дерево, вона б нізащо не погодилась.

А так фиркнула і спитала:

— І що потрібно робити?

— Нічого. Я зараз намалюю коло, ти віддасиш мені амулет… да, той, що для захисту. І будеш стояти тихо, спокійно, не панікувати і не ворушитися.

— Добре, — видихнула Леся.

Григорій здивовано на неї подивився.

— Ти хочеш, щоб я передумала?

Він помотав головою. Покопався в карманах, знайшов мішечок, з розмолотою в пилюку крейдою, як виявилося і став урочисто обходити дівчину по колу, висипаючи знайдене. У Лесі в голові грав марш Дарта Вейдера. Десь почала противно квакати жаба, на диво, попадаючи в такт. Зомбі додумався схопити лопату за держак і спробувати обходитись з нею, як з сокирою. А Леся стояла і розуміла, що по-перше, вона дурепа, а по-друге точно пожалкує про своє рішення.

— Все, давай амулет. Не будемо ж ми тут до ранку стояти.

Стояти до ранку Лесі не хотілося, тому вона видихнула, зняла висюльку і протягнула її некроманту.

І в ту ж мить її дійсно помітили. Зомбі аж лопату впустив. А Ромчик став розхитуватися активніше. Ромчик точно щось таке знав.