розділ 8

Після прибирання в підвалі сеанс спалення різної фігні в діжці повторився. В підвалі взагалі якийсь треш творився. Там по банках з однаковою акуратністю були розкладені огірки і кажанячі крила (як бабця їх ловила?!), Леся навіть маринованих мишей знайшла. А що там були за шматки, вона і знати не хотіла. До деяких рідин теж виникали питання. Одну бочечку Григорій знищував прямо в підвалі тихо бурмочучи, як же він ненавидить самоучок з буйною фантазією. І закопувати теж знайшлось що — якісь мідні штуки, котрі навіщось були розвішані по кутках.

— Ну, хоч черепів не назбирала, — похмуро сказав Григорій, коли в залізній бочці все догоріло і він зняв якісь магічні фільтри, бо на той диво-запах обов’язково б сусіди збіглись, якби його відпустили в світ. — Леся, запам’ятай, все фігня. Має значення тільки те, чим наситилося навколишнє. Тому, що земля з безіменної могилки, що зі звичайної, що палець цнотливої повії, відкопаний на тому ж кладовищі — все абсолютно однакове і дієвість залежить від самого кладовища. От місцеве прямо тобі знахідка для магів. І тут або місце таке, або інші маги колись постарались, плюс місцеві відьми, котрих, схоже, мертві попередниці до села прив’язували, а це добряче псує характер. Особливо відьмам і демонам. Бо що ті, що інші, навіть якщо терпіти не можуть виходити з дому, мають відчувати, що така можливість є. Інакше в них сила починає наче об стіни битися. Тому демонів і вважають таким злом. Спочатку тримають їх в колі, добре, якщо не десятиліттями, а потім дивуються, що демон врешті вирвався, перетворив на попіл будинок рабовласника, а з ним і половину міста.

— Угу, — видихнула Леся. Тітка розповідала, що характер у бабусі був дуже паршивий.

— Хоч хтось розуміє, — буркнула Аліса і її хвіст поворушив кінчиком.

А вночі вони пішли на кладовище і навіть Алісу з собою не взяли. Леся теж би з задоволенням залишилась, але Григорій заявив, що вона спадкоємиця місцевих відьом, так що саме до неї без проблем можу вийти хтось на кшталт того привида і щось цікаве розповісти. І виявився абсолютно правий.

— Це що таке, я вас питаю? — ледь не в вухо вискнув жіночий голос, коли вони ще до того кладовища навіть не дійшли — велосипед був один і Григорію він явно не подобався.

Леся обережно озирнулась і не відразу зрозуміла що то там так загадково ворушить гілочками. А виявилося, якась не надто одягнена жіночка волоссям навчилася ворушити і ні, щоб в цирк відправитись ті фокуси показувати, вона вирішила, що в кущах те робити більш доречно.

— Це дріада? — спитала у некроманта.

— Навряд. Більше на русалку схоже.

— А що вона в кущах робить?

— Хто її знає? — філософськи озвався чоловік. — Коханця мабуть чекає. Чи рамдомних чоловіків ловить. Вилізла на мій запах, а тут мало, що відьма поруч, так ще і я некромант.

— О.

— А їй жерти хочеться. Відпила б хорошого настрою, здоров’я і закопалася назад під кущик. Не пощастило бідній.

— І ти нічого їй не зробиш? — здивувалася Леся.

— А сенс? Вона тут не одна. А одна, з інших місць відразу набіжать, ще й поб’ються, підземні води перепортять. А ті придурки, що шукають пригоди по кущах, знайдуть їх ще десь. Леся, нормальні чоловіки до якихось неадекваток не чіпляються. Бо мало що, може вона маніяк і ошивається біля кладовища, бо там тіло зручно ховати.

— Сам ти маніяк, — образилась русалка, пошелестіла трішки кущом і наче розчинилася в ньому, а її волосся злилося з гілками.

— Світ дуже складна штука, — вирішила Леся.

— Так і є! — життєрадісно гаркнуло справа і дівчина підскочила від несподіванки. — Як в вас справи? А то тут Олег з Ромчиком трішки побилися, могилки треба поправити. Іще коза повішалась, але її господарка врятувала, на хуліганів бубніла.

Леся недобре подивилася на знайомого привида.

— Так от, — проігнорував він її погляд. — Ромчик, він хоч і капець що, а не людина, зате розумніший. Бо не людина ж, успадкував від тієї водяниці знання. І тепер він копає, щоб дістати ту книгу. А Олег його лопатою, лопатою. А той відростки відрощує, а вони гниють, смердять. Якщо завтра прийдуть люди, недобре буде. А Олег дурний, тому ту хтонь величиною з невеликий пагорб теж копає.

— Який ще Олег? — спитав Григорій.

— Бездушник. Сумний такий. Іноді ще й співає жалісливо. Але дурний.

Під диво-розповідь вони дійшли до кладовища. Григорій всучив Лесі якусь висюльку, обізвавши її захистом. Під цим захистом дівчина пішла далі, відчуваючи під ногами дивне тремтіння і не очікуючи нічого хорошого. І вона навіть не помилилась. Бо що може бути хорошого в тому, що ти виходиш з-за невідомого по темноті куща, а тут сюрприз. Щось колишиться, як то море в шторм, ворушиться потихеньку. Без жодного звука, причому. А на ньому зверхи класичкий такий зомбі, з лопатою і ентузіазмом пенсіонерки, котрій ніяк не обійтися без мішка картоплі, викопаної на чужому городі. Копав він знатно. З наснагою і натхненням. Мабуть було багато часу і зайнятися більше нічим.

— Ось я й кажу, дурний тому що. Хто взагалі те фактичне дерево копає? Дерева пиляти треба, чи палити, — закінчив свою цікаву розповідь привид і став тихо відлітати подалі від неприємностей.