4 (2)

Десь через півгодини Леся і Григорій сиділи за старим дерев’яним столом. Важким таким, монументальним і грубим. Схоже, взагалі саморобним.

На тумбочці закипів електричний чайник. Некромант, як в себе вдома, покопався на кухонних полицях, позаглядав в коробочки і врешті натрусив в чашки якоїсь потерті, котру і залив кип’ятком. І на диво, пах цей сумнівний чай дуже приємно. Правда пити його було рано, треба було почекати. А поки можна поговорити.

І чесно, розмовляти Лесі не хотілося. Та їй навіть заспокоюватися не дуже хотілося. Їй хотілось лягти хоч десь і моментально заснути.

А тут симпатичний чоловік сидить навпроти і явно чогось очікує.

— Краще запитай, бо я не розумію чого ти на мене дивишся, — сказала Леся.

Поки вони шукали Мар’яну, потім велосипед, а потім йшли до неї додому, котячи це диво техніки, спати їй перехотілося. Але й сидіти, витріщаючись на гарного чоловіка хотілося щось не дуже.

— Що ти намагалася зробити? — спитав він.

— На кладовищі? — уточнила Леся, хоча навряд він питав про щось інше.

— Так.

— Ну… — Леся задумалась. От як розповісти сторонньому, та ще й чоловіку про свого веселого колишнього і його ненормальну мамцю? — Хотіла щоб від мене Олег відчепився.

Некромант припідняв брову і йому дуже-дуже личило. Леся аж замилувалася мимоволі.

— Вони мене переслідують. Звинувачують… у всьому на світі. А потім ще приперлися покричати, що я спеціально розлучилась, щоб їм мій спадок не дістався.

— Спадок би їм не дістався в будь-якому випадку. Тільки спадкоємцю, — сказав чоловік, заглянув в чашки і одну посунув до дівчини. — І яким же чином ти хотіла їх від себе відвадити?

— Ну… — Лесі стало ніяково, вона відчула себе ідіоткою, але що ж тепер. — Я записник знайшла, чи щоденник, чи щось таке. Там були рецепти… ну, ритуалів. І один, здається, якраз для цього годився. І я подумала, гірше не буде.

— Ну-ну, — пробурмотів Григорій.

Леся згадала Ромчика і кивнула. Гірше точно було.

— Я ж не думала, що воно дійсно спрацює. Скоріше для самозаспокоєння. Бо дістали.

— Яка цікава сімейка, — пробурмотів Григорій. — Якщо хтось для самозаспокоєння вночі на кладовище преться, могили розкопує.

— Я не розкопувала, там не треба було.

— А якби треба?

— Ну… якщо не глибоко… — навіщось ляпнула Леся.

Григорій зітхнув, пробурмотів щось схоже на «навіщо я в це знову лізу?», відпив з чашки і, дочекавшись поки Леся теж спробує дивний терпкуватий напій, спитав:

— Ти хоч розумієш, що ти відьма?

— Відьом насправді не існує, просто інквізиція гарних жінок палила і все таке.

— Ага, і Ромчиків теж не існує. І того дурнуватого привида. І Мар’яни… куди ти її, до речі, відправила? Сама вона нікуди піти б не змогла.

— Здається до Олега, мого колишнього.

— А, ну так йому й треба, може ще людиною стане.

— Хто?

— Та твій енергетичний вампір з його мамкою. Це, до речі, в дев’яноста випадках зі ста вибір самої людини, хоча по них воно теж б’є… щось я не туди. Ти, Леся, відьма. І не думай, що така вже оригіналка. Відьом народжується купа, це некромантів ще пошукати. В сім’ї спадкових некромантів теж половина жінок — відьми. Та ще й з основним талантом чудово це поєднують… я знов не про те. Відьом народжується купа. І вони живуть собі, не підозрюючи про це. Ну, подумаєш, неприємності одним місцем відчувають. Чи проростає в них навіть втикнута в землю засохша палиця. Чи чоловіки вважають прекрасною, хоча в неї довгий ніс з горбинкою і праве око то косить, то сіпається. Чи всіляких придурків до себе, як магнітом притягують, бо колись в дитинстві такий хлопчик подобається і тепер підсвідомо перебирають подібних, шукають те відчуття. Та, по різному буває. А ось щоб користуватися силою свідомо, потрібно її витягнути в світ. Теж по різному. Краще вчитися, поступово з самою собою домовлятися, але це потрібно в правильній сім’ї народитися. Іноді сила виривається в стресовій ситуації і може навіть знову пропасти в глибинах підсвідомого. А бувають старі ідіотки, котрі щиро вірять, що цю силу можна передати. І вони проводять відповідний ритуал, щоб, як тільки помруть, перша-ліпша відьма, котра погодиться щось їхнє взяти, отримала і власну магію, з котрою поняття не має, що робити. І добре, якщо хоча б розуміє, що сталося. Хоча б через роки починає розуміти. А то бувають дуже дивні випадки.

— О.

— Ось тобі й «о». Це дім відьми. Тут трави начаровані, щоб краще діяли. Так що, розповідай.

— Ну, мені тітка подзвонила, сказала, що двоюрідна бабуся… чи прабабуся, не впевнена, якось я не рахувала. Так ось, подзвонила і сказала, що вона мені будинок свій залишила. Нотаріус приїжджав, тітка йому заплатила.

— Чудово, — кивнув некромант і подивився, як на наївну дурепу. — А тебе не збентежило, що родичі відразу ж почали розшукувати і жоден на цей будинок не став претендувати? Не став же, так?

— Ну, якщо так подумати… та мені якось в голову не прийшло, але дійсно дивно.

— Моделька, — сумно сказав Григорій і запив це слово напоєм з зачарованих трав, мабуть йому теж заспокоїтись треба було.

— І що тепер?

— Вчитись тепер треба, бо я збожеволію бігати за тобою слідом, утихомирювати Ромчиків і іншу нечисть, котра тебе налякала. Відьом з силою вони люблять і з великим задоволенням на очі лізуть.

— О. Завтра?

— Точно не завтра. Завтра ввечері потрібно тут справи доробити. А до цього ще подивитись, що Мар’яна охороняла на своєму камені.

— Там все винесли.

— Не все, інакше вона б зникла. І кладовище досить дивне, щоб нічого там не було.

— Ага, — тільки й змогла сказати Леся. Щось їй бути відьмою вже зовсім не подобалося. — А не можна якось цю силу назад загнати?

Григорій подивився на неї з великим сумнівом. Ага, з сумнівом у її адекватності.