3 (2)

— І що будемо робити? — спитала ця диво-жінка трішки посидівши і, мабуть, звикнувши до нової дійсності в своєму житті.

Григорій якраз намагався замішати з того, що знайшов на дні рюкзака знезаражуючий порошок, густо приправляючи його магією і подумки вибираючи місця, де стоп-знаки закопає, щоб нічого знову не проросло. А то відьми народ веселий і природа їх любить. У них геть усе росте. Починаючи від чорнобривців під вікном і бородавок на носі противної сусідки, і закінчуючи запасними зміїними головами вкупі з потойбічною неживою невідомою гидотою, гібридом дурного мерця і якоїсь невідомої рослини. От залишиться десь якийсь корінець і заново в невідомо що виросте.

На відьму він подивився з великим сумнівом. Їй пригод мало?

— А що ти робиш? — задала вона наступне питання, мерзлякувато кутаючись в свою ряднину.

Григорій хмикнув і все-таки пояснив, бо не відчепиться.

— Різне потойбічне жахіття часто поводиться як якийсь вірус. Іноді повільно захоплюючи територію, розносячись на хвостах галок і горобців. Іноді розростаючись і розлітаючись самостійно. Потрібно знезаразити.

— О, — видихнула відьма і позіхнула. — А ти хто? Лікар потойбічного? Потойбічний лікар?

— Некромант я, — відповів Григорій, підійшов до відьми і присів перед нею, заглянувши в очі.

— Некроманти мерців піднімають і влаштовують зомбі-апокаліпсис, — буркнула вона.

— Це ті, в котрих не всі вдома. А мені світ більше подобається без мерців на вулицях. Так, потрібно розсипати… де там той Ромчик? За кілька днів остаточно здохне. А іще мені потрібно вирізати стоп-знаки, завтра закопаю… Відьмо, в тебе можна поспати? А то їздити туди-сюди. А так заберу мотоцикл, дочекаюсь наступної ночі. Може щось корисне тобі розповім, а то так вб’єшся ненароком.

— Я Леся, — похмуро сказала відьма і позіхнула.

— Григорій, — представився він.

Це ж треба, Леся. От що за відьма з таким м’яким ім’ям? А ім’я для відьми багато значить, на силу впливає. А тут ім’я, аж обійняти хочеться. Може їй запропонувати навчитися готувати любовні зілля і ворожити на кришталевій кулі?

— Так можна? — спитав іще раз.

— Та роби, що хочеш, — щедро дозволила. — Гірше вже не буде.

Григорій звісно міг багато їй чого пояснити і розповісти про те саме гірше, але не став псувати дівчині настрій. А то ще скаже ночувати в полі. А там вранці роса, та й взагалі.

Леся.

Її дуже-дуже клонило в сон. Але це біла справа звична. Після стресових ситуацій її завжди в сон клонить. Та вона після кожної контрольної в школі ледь не засипала на наступному уроці. А тут ось таке.

Позіхаючи, щипаючи себе за руку і з усіх сил намагаючись думати про щось цікаве, Леся спостерігала за діями чоловіка. Він впевнено розсипав між могилок якусь пилюку. І вона падала на землю гарно-гарно, мерехтіла синім і зеленим, іноді виблискуючи жовтими іскрами. А іще моментально просочувалась, чи провалювалась в землю.

Відчувала себе Леся на якомусь шоу ілюзіоніста.

Некромант, це ж треба.

Якось не так вона уявляла некромантів. А тут просто чоловік. З приємною зовнішністю, шатен, здається, хоча колір волосся Леся не дуже роздивилася. Зате якимось дивом роздивилася, що в нього очі теплого відтінку карого. На руках і шиї якісь татуювання. Широкі плечі і все таке. І в цілому він їй нагадував байкера, класичного такого, недаремно про мотоцикл заговорив.

— Якось я надто добре бачу в темряві, — сказала Леся, коли некромант Григорій (от що за ім’я для некроманта, га?!) розсипав все, що хотів, підійшов до неї і протягнув руку, щоб допомогти звестися на ноги.

— Відьми з відкритою силою в темряві завжди добре бачать, — сказав він.

Леся ухопилась за руку і майже злетіла, дивом в нього не врізавшись. Він притримав, коли вона похитнулась і велів:

— Веди. А то ж я не знаю, де ти живеш.

— А я там навіть обживатись почати не встигла, — пожалілась і повела в першу чергу до велосипеда.

Йшли вони добро і мовчки. Некромант підтримував під руку, щоб не звалилась. На небі зірочки і місяць. Жаби десь квакають. Комари дзвенять. І земля під ногами перестала мерзенно вібрувати. Романтика.

І вже ж майже дійшли. Як з-за чергового куща вигулькнув знайомий привид, зробив великі очі і як відрізав:

— Біда.

— Яка ще біда? — роздратовано спитав Григорій.

— Велика. Там Мар’яна встигла розчесати коси, знову повірила, що красуня і почапала шукати кавалера на ніч, скучила вона за тілесними розвагами, бідненька. Любила вона за життя це діло.

— Куди почапала?

— А я знаю? Я її боюся. Ще від мене чогось почне хотіти. А я вірний. А їй все одно. Так що почапала когось іншого шукати.

— Ось цього мені й не вистачало, — чомусь вирішив некромант.