розділ 3

І що побачив дуже злий некромант, коли видерся з кущів на вільний простір серед могилок?

Ні, не відьму і навіть не кінець світу на мінімалках. Він побачив придурочного привида, котрий кудись летів, як той бісів джин на реактивній тязі, і світився від натхнення тим польотом, не інакше. Очі ледь не випадають, рот роззявлений в беззвучному крику — не дурний же він, щоб насправді кричати, привертаючи до себе увагу — руки над головою для більшого ефекту.

Григорій навіть відреагувати на це дивовижне видовище не встиг. Привид теж. Тому він пролетів некроманта наскрізь, вякнув щось про «звиняйте, я випадково» і продовжив політ в невідомість. А Григорій залишився, відчувати потойбічний холод і сильне бажання вичистити до бісової матері всі кладовища в радіусі двохсот кілометрів мінімум. Довелося витратити з півхвилини, щоб засунути це бажання туди, звідки воно вилізло і піти далі.

Це він колись був молодий і наївний. Вірив в добро, справедливість і здоровий глузд більшості людей. А зараз чудово знав, що старі придурочні привиди раз в тридцять краще всього того, що здатне завестись на тих чистих кладовищах завдяки деяким особистостям з невиявленим магічним талантом. А так привиди ідіотів в більшості випадків вчасно встигають злякати. Бо не потрібні їм конкуренти, котрі іще й їх самих зжерти можуть.

Земля під ногами почала загадково вібрувати. Григорій згадав лисого чорта і його хвойду-мамку, і прискорив крок. Бігти, ризикуючи переламати ноги, було так собі ідеєю. Потім зліва дерево вирішило нахилитися під кутом в сорок п’ять градусів, можливо там була могилка математика. Вібрація посилювалась, щось стало загадково шорохотіти і, здається, похрускувати. Наче якась велика миша жерла коріння дерев. Чи ціла купа мишей.

Магією смерділо досить відчутно. Дивно-пряною і пухнастою, так що точно відьма. Причому сильна. Причому, враховуючи, що вона не побігла слідом за привидом, ще й недосвідчена.

— Приперлася якась дурепа робити ритуальчик, щоб залицяльника сусідка за рожки не схопила і до себе не відвела, — пробурмотів некромант, придивляючись до куща, котрий ворушився явно не через вітер. — І наробила. Тут і без неї див вистачало.

Кущ обережно витягнув з землі корінь, потім інший і спробував відступити кудись вліво. А Григорій нарешті побачив відьму. Тоненька така, невисока, зі скоріше цікавим, чим гарним обличчям і в якомусь лахмітті не по розміру. Та ще й руда. Прямо тобі класична відьма. Хоч починай складати потихеньку вогнище і викликати інквізицію. Від таких найбільше проблем, особливо коли очима так розгублено лупають.

— Моделька, — пробурмотів Григорій. — От чого мені постійно саме такі в біді трапляються?

Кущ остаточно повитягував з землі своє коріння і веселим коником поскакав подалі від проблем. Григорій нажаль його наслідувати не міг. Бо й аванс заплатили, й руду дурепу шкода. Он як кущ очима проводжає. Наче він був коханням усього її життя, а тут взяв, зрадив і вже майже втік.

— Квамп, — пролунало загадково, наче не вистачало проблем і з ями з-під куща вискочила жаба. Досить велика і вгодована. Вона роздулась і виплюнула наступне: — Квамп.

І Григорій зрозумів, що йому ці дива нагадують. І що має з-під землі полізти наступним, згадав. Точніше не полізти. Точніше…

— Лягай, відьмо!

Ага, взяла і лягла. На Григорія вона витріщилася так, наче це він тут найстрашніше, що може бути.

— Та щоб тебе, ідіотка!

І побіг, перескочивши через чиюсь могилу. І ж майже встиг, до відьми якихось два кроки залишалось, коли ледь не з-під її ніг вирвався перша зелена ліана в якихось міленьких біленьких квіточках. Товщиною в чоловіче зап’ястя. І стала мотилятись як скажена гадюка

Відьма, на диво, відскочила, виставила перед собою руку і пропищала:

— Щоб ти здох, розірвався і розвіявся попелом!

З ліани осипались квіточки і вона стала підозріло потріскувати, але розсипатись поки не поспішала.

Хто взагалі сказав цій дурепі, що її заговори спрацьовують миттєво?

Ні, у Григорія була підозра, що ніхто і нічого їй взагалі не говорив. Знати б ще що пробудило в ній талант на актив. Якщо якась чергова ідіотка не змогла спокійно померти, бо десь бігала родичка і горя не знала…

— Підніму і змушу викладати на спеціально організованих відьмачих курсах, — пробурмотів Григорій, прислухаючись до вібрації під землею і приміряючись як би так пробігти повз ліану, котра хоча б мотилялась не так швидко, як відразу. Видихнув, глибоко вдихнув і в три стрибка таки добіг до відьми. Схопив її під груди і звалив на землю.

— Лежати! — рявкнув і якраз встиг вбити в землю щит, через що чергова ліана випірнула значно лівіше.

— Щоб ти вузлом зав’язалось і ніколи не розв’язалось, падло! І гнило скоріше, ніж росло! — не змогла заспокоїтись відьма. Очі в неї були великі, перелякані, але одночасно дуже рішучі. Як в людини, котру хтось довів до тієї точки кипіння, після котрої вона металеві двері зубами прогризе, лиш би плюнути кривднику в очі.

— Мовчати! — рявкнув Григорій. Знову прислухався до вібрації, але вона змінилась, нерітмічна така стала, наче немертве, котре примудрилося прорости в подобу голема, дійсно зав’язалось вузлом. А якщо ще й гнити почне… та це бісове кладовище провалиться в немаленьку яму. — Розповідай! — велів Григорій відьмі, всадовивши її і притримуючи за плече, щоб не надумала втікати, поки він не дозволить. А то мало що тут іще завелося.

— Це Ромчик, — сказала вона тремтячим голоском. — В ньому щось завелося, бо не можна лізти на мокрих дівчат коло ставка. Воно його зжерло, а родичі лопату в труну поклали і він відкопався. А іще щось дохлих собак жере і вони так сумно скавчать.

І от що міг сказати Григорій на це все?

Та нічого окрім заковиристих матюків. Відьма аж з дивним інтересом на нього дивитися стала. Яка загадкова жінка, щоб її.