2 (2)

Григорій.

На чергове диво-кладовище його вмовили з’їздити мало того, що під час відпустки, так іще тоді, коли ті дива проросли, розквітли і ягідки зав’язати встигли. А до того, звичайно ж, ніхто в магію не вірив, а блукаючі мерці були тільки в серіалі зі схожою назвою.

Григорій зі злості навіть вибив з замовників, котрим стало страшно, бо в них же там поля, горіхові сади і улюблений ставок поряд, в три рази більше грошей, ніж збирався. Бо крутилися ці замовники, як вужі на сковорідці. І все намагалися обдурити і змусити щось там доводити.

Про кладовище вони, звісно, не знали. Сиділи собі під стіночкою за старезним столом, відчували себе не в своїй тарілці. У них просто працівники лякались, охоронці втікали, техніка ламалась і дерева жерла якась дивна біла субстанція, котру хімікати не брали, а найнятий в поміч іще один агроном взагалі не побачив і порадив сходити до окуліста.

— Накопичувальна дія, — пробурмотів Григорій, почувши про агронома. — Ваші працівники, мабуть місцеві, на них діє все життя і вони не можуть те не бачити. Ви теж доволі часто там буваєте, та ще й власники тих дерев. А агроном приїхав і не встиг надихатись місцевим повітрям. Тому нічого не побачить, навіть якщо йому голову щось відкусить.

Пояснивши ситуацію, Григорій посміхнувся, а чого б не посміхнутися, коли один з пихатих чоловіків підозріло зеленіє, а пані-бухгалтер, котра всю дорогу нила то про «нема грошей», то про «зіпсувала туфлі об вашу грязюку», поблідніла і лякливо обернулась на кішку, котра якраз зі стільця зіскочила.

— Колись, коли ще колгоспи були, от так один перехрестити поле навесні відмовився, посіяли пшеницю без того, ще й ловили людей, котрі намагалися хоч після ритуал прощення провести. А потім сталася злива, були свідки того, як той невіглас разом з водою в низину нісся, але так його й не знайшли. Тільки земля перекопана.

— І що то було? — несміливо спитала жінка.

— Поняття не маю. Там до сих пір поле хрестять і нормально собі сіють. І нікого земля не з’їдає. Але у вас точно не така ситуація. У вас щось інше. Може свіженьке. Доросте до потрібної величини, розкажете, що воно таке. Добре? А я на рибалку.

І знову посміхнувся.

Ну, вони ще поговорили трішки про «не потрібно нас залякувати» і «ми знайдемо кому скаржитись», і поїхали собі.

Через три дні повернулися, захотіли доказів.

Григорій показав їм дулю і пішов знову на рибалку. Потрібно ж якось нерви заспокоювати.

Ще через день прийшов якийсь юрист. Григорій його вислухав, відрубав, як то кажуть, по лікоть і випнув  через портал в інший світ, з деканом однієї диво-академії спілкуватися і собачий скелет вигулювати. А то студенти роз’їхались на канікули і обом знущатися нема над ким. До вечора юрист повернувся, тихий, сумирний, з просвітленим обличчям.

Ще через день Григорію подзвонила бухгалтер, дуже лаялась і вимагала дивного. Виявилося, юрист її чоловік і він зібрався в гори, бо його сила в кризі. А де ще кригу посеред літа знайдеш?

— В морозилці! — рявкнув Григорій і заблокував ту латентну відьму, від голосу котрої мабуть квіти в’яли, коли вона в подібному настрої.

На рибалку він в той день не пішов, бо набридло. Лежав собі пів дня, дивився в стелю і намагався згадати чому вирішив, що зможе тут в тиші і спокої відпочити. Виходило так собі. Мабуть то було запаморочення якесь.

Іще через три дні аграрії здалися. Бо спробували викопати хворі дерева і виявили, що проросли вони корінням в якусь безодню. І деякі корені ширші за стовбури. А іще й не розпилюються.

Це, мабуть, стало достатнім доказом того, що якісь потойбічні сили там є, а злий Григорій назвав втричі більшу суму.

І що зробили ці дурбелики? А вони взяли і заплатили, навіть не спитали чому ціна послуги збільшилась.

— Дивні люди, — бурмотів Григорій, пробираючись через кущі до кладовища.

Село він старанно обійшов. Мотоцикл залишив в яру в трьох кілометрах від нього — не хотілося привертати зайву увагу, бо вночі навіть заглушений звук мотора деякі особистості можуть почути, а різне потойбічне запросто відчує магію.

— Сказали б відразу, що в них зайві гроші є і хочеться мені їх вручити. Так ні. Треба було свій і мій час витратити. І звідки про мене дізнались? Ніде ж об’яв не вивішував. Дізнаюсь, хто на мене цих аграріїв скинув, зроблю щось не дуже добре.

Григорій поправив рюкзак, в котрому ніс свої некромантські атрибути. Ні, не довгий чорний плащ з капюшоном, купу чорних свічок і чорних курей, котрих треба різати. У Григорія все було простіше. В нього було чотири обріза з магічним глушником. Купа пустих накопичувачів, котрі, якщо їх правильно налаштувати, тягнули магію в себе з проклятих місць не гірше, ніж ті загадкові коробки привидів в «Мисливцях на привидів». Нагострені кілки, срібні цвяхи і кілограм часнику теж були — бо тут все може залежати від того, у що щось потойбічне вірило при житті. А ще записи відлякуючої музики на телефоні були, бо вмів племінник підбирати ті мелодії, особливо коли настрій йому псували.

На самому дні валялися амулети і навіть один справжній артефакт, котрий колись всучив один приятель, сказавши, що це точно знадобиться, коли він зустріне ту жінку. Але досі ні амулети не потрібні були, ні артефакт. Якось своїми силами справлявся. І взагалі, магія у Григорія чудово виходила і без допомоги сторонніх предметів. А шлях воїна він вибрав хоч і випадково, але точно своє. Так що…

До цілі залишалося якихось п’ятсот метрів, коли те тихе і мирне на вигляд кладовище раптом як дихнуло страхом, агресією і силою, що аж присітсти захотілось. Заскавчав собака, щось загарчало, щось засвітилось, а потім іще й відьмачою магією по щоці лизнуло, наче поцілувало.

— Та щоб вас! — сердито сказав Григорій, зриваючись на біг. — Невже не можна було почекати один-єдиний день, перш ніж туди пертися за своїми квіточками-кісточками?!