розділ 2

— Привіт, — сказала Леся Ромчику, бо ввічливі люди завжди вітаються, так її бабуся вчила.

Ромчик явно здивувався, бо завмер, а потім задумливо щось пожував. Принаймні його ікла ворухнулись, білі такі, в місячному світлі.

— Відьмо, ти нормальна? Хто ж з подібними покручами розмовляє? Їх відразу бити треба, — забурмотів за спиною привид. І, головне, вперед не ліз, хоча, начебто, був уже мертвий і якісь чудовиська його лякати б не мали.

— З ким?

— І чому вас навчають? — здивувався привид. — Покруч. Схрещення чогось з чимось. Ось в цьому випадку місцевий буйний п’яничка схрестився якось з водяницею і вона в нього яйця відклала. Ну, він і пити через те став сильно, бо воно зазвичай людей в депресію вганяє. Бо розумні чоловіки не кидаються на першу-ліпшу мокру дівку коло ставка.

— Кхиньк, — сумно видав Ромчик, мабуть погодився, і хитнувся з боку в бік.

— А водяниці, не русалки, з котрими все зрозуміло. З яєць водяниць вилуплюються паразити, поїдають господаря, займають весь простір під шкірою і впадають в сплячку, щоб перетворитись у щось, тут як пощастить. Іноді їм вистачає мозку заповідати, щоб поховали разом з улюбленою лопатою. Цьому вистачило і відкопався швидко, як тільки сформувався.

Лесі дуже-дуже захотілося подивитися на цього лектора-любителя. Так подивитися, щоб він з одного погляду все про себе зрозумів. Але вона стояла і дивилася на чудовисько, бо відчувала, що як тільки відведе погляд, воно нападе. А кігтики в нього були такі, що там не тільки лопата для відкопування не потрібна, там навіть бульдозер повільніше копати буде.

— Кахинк, — знову вирішив прийняти участь в розмові Ромчик. Говорив, правда, на незрозумілій мові, але то таке.

— Ти це, давай роби щось, відьмо, — підтримав розмову привид.

— Що робити? — вирішила теж не мовчати Леся. А то ж неввічливо якось. А ввічливість, то святе. Особливо в селі у родичів.

— Та звідки ж мені знати що? Я в ваших відьомських справах не розбираюсь. Раз приманила ось це своїм ворожінням, тепер маєш прогнати. Інакше воно тебе зжере. А ти гарна, тебе шкода.

— Яка милота, — пробурмотіла Леся.

От кажуть ж розумні люди, що не можна на інших людей порчу наводити. Що карма і все таке. Але ж ніхто не сказав, який саме вигляд та карма може прийняти.

— Ти його вивчаєш, чи що, відьмо? — ніяк не міг заспокоїтись привид.

— Чому ти мене постійно відьмою обзиваєш? — вирішила дізнатись наостанок Леся. Бо не може ж вона роками не зводити з Ромчика очей. Та навіть з коханим чоловіком цей номер ніколи б не пройшов. А тут таке.

— А як мені іще відьму називати? Ми з тобою не знайомі.

— Я не відьма.

— Ой, не стидайся, відьми мені завжди подобались, особливо такі тендітні і руденькі.

— Я не відьма, — чомусь продовжила заперечувати Леся.

— Що я відьму від не відьми не відрізню? Та й змінені наговори тільки у справжніх відьом спрацьовують. У простих жінок, навіть тих диких магічок, магія повинна бути правильною, єдина помилка, і то просто набір слів. І тільки відьми тією силою крутять, як хочуть. Гірше тільки богині. Бачив я одну, з некромантом сварилась, а ще богиня кохання. Та всі сільські чоловіки разом за рік так не наматюкаються, як вона одна…

Леся зітхнула і стала сподіватися, що це просто сон. Кошмарний. Бо які ще відьми, богині і некроманти? Скільки прожила, жодного з цих персонажів не бачила ні разу.

З іншого боку, Ромчиків вона досі теж не бачила і не думала, що на вигляд вони саме такі.

Леся знову зітхнула і всього на мить відвела від покруча погляд, бо щось десь зашаруділо. І ніч наче вибухнула.

— Уар! — явно образився Ромчик, ривком став вищим і ширшим, задер в небо свої лапища з пазурами, а потім ступив вперед, до Лесі.

— Роби щось, відьмо! — заверещав привид, судячи зі звуку, в процесі переміщуючись кудись якомога далі.

— Е-е-е-е… — з усіх сил задумалась Леся.

Вона терпіти не могла, коли на неї тиснуть. А ці обставини тиснули на неї так, як ніколи не виходило у вчителів, шефів і телефонних шахраїв, котрі дзвонять від імені банку. Світ уповільнився. Та вона сама уповільнилась і ледь-ледь підняла руку, котра раптом стала дуже важкою. В голові замість думок стояв свист вітра і плескіт хвиль об дерев’яний причал. Що робити, вона не уявляла. Нічого не робити не могла. І взагалі, було дуже образливо.

— Та щоб ти провалився, оброс квітами і кротів годував! — несподівано для самої себе рявкнула Леся, підняла все-таки руку перед собою і широко перехрестила Ромчика, припечатавши про всяк випадок голосним: — Амінь!

Григорій.

На чергове диво-кладовище його вмовили з’їздити мало того, що під час відпустки, так іще тоді, коли ті дива проросли, розквітли і ягідки зав’язатись встигли. А до того, звичайно ж, ніхто в магію не вірив, а блукаючі мерці були тільки в серіалі зі схожою назвою.

Григорій зі злості навіть вибив з замовників, котрим стало страшно, бо в них же там поля, горіхові сади і улюблений ставок поряд, в три рази більше грошей, ніж збирався. Бо крутилися ці замовники, як вужі на сковорідці. Все намагалися обдурити і змусити щось там доводити.

Про кладовище вони, звісно, не знали. Сиділи собі під стіночкою за старезним столом, відчували себе не в своїй тарілці. У них просто працівники лякались, охоронці втікали, техніка ламалась і дерева жерла якась дивна біла субстанція, котру хімікати не брали, а найнятий в поміч іще один агроном взагалі не побачив і порадив сходити до окуліста.

— Накопичувальна дія, — пробурмотів Григорій, почувши про агронома. — Ваші працівники, мабуть місцеві, на них діє все життя і вони не можуть те не бачити. Ви теж доволі часто там буваєте, та ще й власники тих дерев. А агроном приїхав і не встиг надихатись місцевим повітрям. Тому нічого не побачить, навіть якщо йому голову щось відкусить.

Пояснивши ситуацію, Григорій посміхнувся, а чого б не посміхнутися, коли один з пихатих чоловіків підозріло зеленіє, а пані-бухгалтер, котра всю дорогу нила то про «нема грошей», то про «зіпсувала туфлі об вашу грязюку», зблідла і лякливо обернулась на кішку, котра якраз зі стільця зіскочила.