1 (2)

Ніч, як на зло, була темною і неприємно-вітряною. І так не надто повний місяць затягнули хмари, поховали зорі, зрідка з них навіть щось капало. Чи їй просто так здавалося.

Леся, котра заради поїздки на кладовище наділа знайдене серед лахміття старе пальто, сіла на не менш старий велосипед і тримаючи його руль мала ще й ліхтарик втримувати, відчувала себе такою ідіоткою, яких ще пошукати. Велосипед відчайдушно поскрипував всім, чим тільки міг. Ліхтарик намагався вислизнути з пальців. Рюкзак відчувася чимось чужерідним. Та й взагалі, це ж якою ідіоткою потрібно бути, щоб наодинці пертися вночі на кладовище? Але згадувався Олег і можливі маніяки з розкрадачами могил враз переставали бути проблемою. Добре хоч до того кладовища було недалеко.

Доїхавши і закотивши велосипед в кущі, хоча кому цей старий металолом міг знадобитися окрім неї, Леся не уявляла, дівчина шепотом сказала Олегу все, що про нього думає і пішла розшукувати безіменну могилу. Бо саме така чомусь була потрібна. Земля з поіменованої для магії чомусь не годилася.

Дівчина доволі довго блукала рядами, світячи ліхтариком на пам’ятники і хрести з табличками. Потім здогадалась що йти потрібно туди, де дерева вищі, а могилки старіші. Ну й пішла. Ліхтарик став загадково то тусклішати, то яскравішати, мабуть батарейка сідала. Так що його довелось виключити заради економії. Очі до темряви не те, щоб звикли і стали чимось допомагати, але могили стали виглядати декорацією до хорора. Леся старалась ступати якомога тихіше, інстинктивно пригиналась. А під ноги то трава лізла, то якісь камінчики, а коли вона випадково наступила на жестянку від якогось напою і та з клацанням зігнулася, у дівчини серце ледь з грудей не вискочило.

— Та щоб на того Олега з його мамою напали срачка і чхання одночасно, — в серцях побажала Леся, але вперто пішла далі. Хоча ноги вже помітно трусилися, та й холодно ставало.

До дерев і незрозумілих заростей вона все-таки дійшла. Тремтячими руками включила ліхтарик. Впевнилася, що кущі чогось незрозумілого розрослися навколо закинутих могилок і з грацією гіпопотама спробувала туди пробратися. Пальто було розумніше тимчасової власниці і стало чіплятися за все підряд. Довелося обходити. Лізти через залишки огорожі, довго світити на трухлявий дерев’яний хрест, щоб впевнитися, що ніде нема ніякого надпису.

— А ви знаєте, що раніше в подібних місцях ховали самовбивць і бандитів? Бо не можна їх було на освячену землю в межах загорожі.

Голос за спиною прозвучав так несподівано, що Леся завмерла напівзігнувшись, з третьою порцією землі в ложці, котру сипала в пакетик.

Повернулася вона повільно-повільно і з недовірою вирячилася на напівпрозорого інтелигентного вигляду чоловіка, скрізь котрого проростали гілки куща, здається, калинового.

— Еге, — тільки й змогла сказати дівчина у відповідь, гикнула і повернулась до наповнення пакетика. А що вона могла іще в цій ситуації зробити? Вона ж добре пам’ятала як до цієї могили проривалась, так що завищати і швиденько втекти все одно б не вийшло.

— Якісь мілкі відьми нині пішли, — сумно продовжив свою промову привид. — От раніше підкрадешся і милуєшся видом ззаду, потім як розвернеться і ти милуєшся спереду. І спробуй таку іще обійми, чи образь. Як вріже кулаком. Я так і помер. Але вона була того варта.

Привид сумно зітхнув.

Леся відрахувала десяту ложку могильної землі, звісила пакетик з тим добром в руці і вирішила, що на сьогодні їй і землі, і пригод, і спогадів якогось збоченця достатньо.

— А іще, бувало, приїду я, іду такий гарний по селу, а ті дівчата з-за парканів виглядають. А мені ніхто крім неї не потрібен. Хоча характер в неї був важкий. Може навіть причарувала але я ні про що не жалкую, — продовжував привид свою розповідь, пливучи по повітрю поряд з Лесею, коли вона вийшла на доріжку між рядами могил. Ніг у нього не було, тулуб закінчувався хвостом з туману.

Як від цього любителя відьом позбавитись, дівчина не уявляла. Але розмовляти з ним не збиралась. З таким зчепись, потім не відчепиться.

З іншого боку, від нього хоч якесь світло було. А як вона буде їхати назад на велосипеді з сівшим ліхтариком, Леся не уявляла.

Може попросити політати над дорогою, посвітити?

— І у кожної відьми своя сила, щоб ти знала. Он моя вміла лікувати, але не любила, бо люди невдячні скотиняки, щоб ти знала.

Перехрестя доріжок, котрі не пропадали через два ряди, Леся знайшла. Може воно навіть центральне було. Згадала дивні символи з прабабусиного зошита, ложкою їх накарябала, вийшло навіть схоже в освітленні привидом.

— Щоб дорогу навіки забув… — забурмотіла Леся, посипаючи незрозумілий символ накопаною землею.

І тут десь недалеко щось спочатку заревіло, а потім заскавчало.

— Тишка знову собаку жере. Казав ж їм, що не треба їх коло кладовища закопувати. Не слухаються, чи не чують. А він від цього сильнішає, — забурчав привид. — Була б змога, давно б некромансера сюди викликав. Бо скоро й людей жерти почне. Спочатку мертвих. Потім і до живих добереться.

— …щоб забув і не згадував, — з усіх сил шепотіла наговір Леся, бо відчувала, швидко на ноги після того скавчання не встане. А на велосипеді взагалі вб’ється. А чому продовжувала ритуал? А тому що це вже було образливо. Вона тут таке переживає, а Олегу знову нічого не зробиться і він знову припреться вираховувати скільки вона з’їла пельменів і скільки тепер має купити м’яса. — Забув… угув. Не згадав, загубився, заблукав, та хоч спився… — говорила вона щось не те, але Олега раптом стало шкода. Він і так не того, а якщо іще й зіп’ється, то з останніми мізками розпрощається. — Так, нехай краще не п’є, а зустріне бій-жінку, котра схопить його за яйця, його мамку за волосся і вони в неї по струнці будуть ходити і дякувати, що вона з ними поряд.

— А ти дуже зла відьма, — оцінив привид. — Але я б на твоєму місці потихеньку звідси відходив. А то там Олег знову прокинувся. А він помер, втопившись разом з трактором в ставку, зимою. Якраз їхав самогон купувати. Тому йому те було дуже образливо.