40. Павло. "В завтрашньому дні немає сенсу"

Мені було дуже боляче. Серце немов розривалось від того, що я побачив. Від того, що Мирослава зробила це. 

 — А я що, зраджувала? Просто поїхали потанцювати, от і все…

Вона це серйозно?... Бляха, мені ще ніколи не було так кепсько, як сьогодні. 

— Поцілунок — це теж зрада. А якби я не прийшов, хтозна, до чого ви б дійшли, — я стис губи. 

 — Ні до чого б ми не дійшли, — я побачив, що на очі їй навертаються сльози. — Я дуже ревную тебе… Весь час думала про тебе, а цього Дена взагалі не знаю, ти думаєш, я  така людина. яка лягла б у ліжко з незнайомим мужиком? 

— Увімкни свій мобільний. Я тобі писав і дзвонив. І ти ж чомусь про мене такої думки. Що я така людина, яка б лягла в ліжко з кимось. 

 — Бо я вже пережила таке з Артемом, — Мирослава не втрималась і заплакала, затуливши обличчя руками. — Мені страшно, що це повториться з тобою… Я не хочу тебе втратити…

— І тому ти цілувалась в клубі з якимось Деном. Так сильно не хочеш втратити мене, — я зітхнув. 

 — Я сама не знаю, як це сталося… Мені було дуже самотньо, — сказала вона тремтячим голосом. 

— І тепер, коли тобі буде самотньо, ти будеш йти до інших мужиків? Забий. Я маю відвезти тебе зараз додому. Не хочу, щоб хтось скористався нагодою. Але щодо завтра…

 — Ну, якщо ти передумав зі мною одружуватися, то завтра не буде нічого, я повернуся до батьків, — тихо сказала вона. 

— Ходімо, — я все ж взяв її за руку. Як би не злився, я дійсно не міг її тут залишити. — А твою подружку охорона відвезе додому. 

Мирослава мовчала, тільки час від часу тихо схлипувала. 

Ми сіли в машину, їхали мовчки. Я боровся з бажанням заспокоїти її і пригорнути до себе. Коли зайшли в будинок, вона поглянула на мене і сказала:

— Вибач, я не повинна була цього робити. Просто я дуже образилася на тебе…

— Я думав, ти кохаєш мене, — я зітхнув. 

 — Я кохаю тебе, — прошепотіла Мирослава.  — Але не впевнена, що потрібна тобі. Може, для тебе було важливо просто отримати мене, а після цього все зміниться… Ти будеш зникати і не відповідати на дзвінки, як сьогодні… І я нічого не зможу з цим зробити…

— Я помилився в тобі. Відкрив тобі душу і що отримав взамін? — я зазирнув їй в очі. — Якщо ти вважаєш, що мені треба було "отримати" тебе, в завтрашньому дні немає ніякого сенсу.

 — Ти так і не відповів, чому відбив мий виклик, — вперто повторила вона. — Знаючи про Артема, про все те… ти сам спровокував мене! 

— Коли ти дзвонила, я був без телефону. Втік з віпки. Задоволена? Не захотів навіть танців від тих дівчат, а коли мене торкнулись, встав і вийшов! — вибухнув я. — Ну вибач, що про телефон в ту мить не подумав і лишив його на столі! Я бачив твої виклики потім, але мій друг, який був поруч, сказав, що він телефон не чіпав! Може, то якась з дівчат тебе відбила, але в будь-якому разі, мене там не було! 

 — Я не збиралась нікуди йти, то мене Лера вмовила, — з її очей знову полились сльози. — Мені було погано, я була впевнена, що ти мене зрадив. Захотілось тобі помститися… Так, зараз я розумію, що це була дурниця, але ти сам ніколи не робив дурниць на емоціях? Завжди був ідеальним? 

— Я б не поцілувався ні з ким, коли у мене є наречена, яку я кохаю. 

 — Ну, значить, я не виправдала твою довіру, і ти можеш бути вільним, шукати собі іншу наречену! Зараз я зберу речі і поїду в готель! — вигукнула вона…