38. Павло. Зникнення Мирослави

Я планував побути на цій "вечірці" десь до першої. Ну, якби був до дванадцятої, Андрій би мене засміяв, це сто відсотків. Сказав би "Ти що, якась попелюшка? Не вимахуйся…" 

Тому я поставив собі десь такі часові рамки. 

Тут грала музика і дійсно були стриптизерки, як я і передбачав. У нас була віпкімната з двома пілонами, на яких крутились брюнетка, блондинка і рудоволоса. З чоловіків тут нас теж було лише пʼятеро. Андрій запросив моїх замів і фіндиректора.

В якусь мить дівчата пішли до нас. 

До мене підійшла рудоволоса дівчина і сіла мені на коліна, обіймаючи за шию.

 — Хочеш, я станцюю для тебе приватний танець? — усміхнулась вона.  

— Того спільного достатньо, — я теж усміхнувся. — Я завтра одружуюсь і зрада в план не входила. 

— Хіба це зрада? — вона знизала плечима. — Просто танець в подарунок з нагоди весілля…

Я спустив її зі своїх колін і встав з диванчика. 

— Відійду на хвилину, — сказав Андрію і хлопцям і пішов на вихід. Вийшов на вулицю подихати свіжим повітрям. Почав шукати мобільний, але його в кишенях не було, певно, лишив його на столику. Ну, добре. Хай так. Треба тоді трохи тут постояти і повернутися. 

Власне, так я і зробив. 

А коли повернувся і взяв до рук мобільний, то побачив, що він вимкнений. Я одразу насупився. 

Включив його, щоб перевірити, чи він не сів. І не помилився, заряду там ще було повно. 

— Андрію, це ти мій телефон вимкнув? — я звернувся до друга, у якого на руках була брюнетка.

 — Ні, нащо це мені? І в мене руки зайняті, — засміявся він. 

— Ну, щоб я не "відволікався"? — перепитав я. — Але так, певно, це не ти. Може, та дівчина… 

 — Може, він сам вимкнувся, таке буває..

— У нього батарея не сіла, чого б йому вимикатись самому? — я ледь насупився.

 — Ти скрізь шукаєш якийсь підступ, розслабся і відпочивай! — махнув рукою друг. 

Я зазирнув у вхідні виклики і побачив, що там був пропущений від Мирослави. А ще там був відбитий виклик. Він не світився червоним, тож він був саме відбитий, а не пропущений. 

— От! Мені Мирослава дзвонила, а хтось той виклик відбив! — я показав екран Андрію.

 — Я точно не брав твій телефон, це зробив хтось інший! — вже з досадою відповів той.

— Вибач… Певно, ти маєш рацію, я дарма на тебе так одразу напав. Але я поїду додому, побачимось вже на весіллі, добре? Ти ж прийдеш? Дружбою будеш. Тож не перегуляй. 

 — Добре, все буде найкращим чином, не переживай, — весело підморгнув мені Андрій. — А чого так рано втікаєш, може, ще трохи побудеш? 

— Мені Мирослава декілька разів дзвонила. А я не взяв слухавку. Хочу поїхати. Та і взагалі не хочу на весіллі бути як сонна муха. 

 — А, то це ти боїшся. що наречена поїде тебе шукати, не додзвонившись? Ну добре, їдь уже, ми тут догуляємо без тебе…

— Домовились, — я потис йому руку і пішов геть з клубу. 

Спробував подзвонити Мирославі, щойно вийшов, але вона  не відповідала.

Я швидко поїхав додому. 

Припаркував машину, але коли зайшов до будинку, тут було тихо і світло було вимкнене. Я пішов нагору, до спален. Певно, Мирослава з подружкою лягли спати? 

Але коли зайшов до нашої спальні, то не побачив її. Тут було все застелено, ніби ніхто і не спав.

Тоді я обійшов всі гостьові спальні, але і там Мирослави не було. 

Тільки тоді додумався запитати охоронців внизу: 

— Ви не бачили Мирославу? Вона ж мала бути в будинку… 

 — Вони з її подругою вийшли з дому годину тому, сіли в таксі і кудись поїхли, — охоронець насторожено дивився на мене, не знаючи, чи розгніваюсь я через цю новину. — Ну, ви не давали вказівок, щоб її не пускати, — додав він поспішно. 

Я дістав мобільний і знову набрав Мирославу. Але вона не відповідала…