35. Мирослава. "Давай одружимось по-справжньому"

Я прокинулася від того, що крізь незашторене вікно на мою подушку впав сонячний промінь. Відчула, що Павло обіймає мене,  і пригадала вчорашній день. Як ми були в кіно, і що мало трапитись потім… Але повернувши голову. я побачила, що так і заснула одягнена. Варто було ледь поворухнутись — і він також розплющив очі та поглянув на мене. 

— Ой, я що, заснула в машині? — спитала я винувато. — Треба було розбудити мене..

— Ти так солодко спала, — він чмокнув мене в щоку. — Не хотів будити. 

— Я тебе кохаю, — раптом вирвалось у мене, так несподівано, що аж я сама здивувалась. 

— Що? — він був дуже здивований почутим, розвернув мене  до себе і пригорнув сильніше до себе. 

— Я тільки що це зрозуміла, хоча, здається, закохалася в тебе ще раніше, — пробурмотіла я, кладучи голову йому на плече.  — Просто  спершу не усвідомлювала цього…

— І ти не підеш від мене?  — запитав він трохи схвильовано. — Коли пройде строк…

— Не піду, — відповіла я. — Давай одружимось по-справжньому, добре?  

— Так, давай одружимось по-справжньому, — він подався вперед і торкнувся губами моїх губ. — Я постараюсь зробити тебе щасливою.

— Я теж постараюся, щоб ти не розчрувався в мені. — відчувала, що моє серце б’ється швидко-швидко, ще трохи — і вистрибне з грудей. — Щоб не пошкодував про свій вибір…

— Я точно не пошкодую. Ніколи. Я так давно чекав на це… Здається, мої мрії нарешті здійснилися. 

 — Це дуже приємно — бути чиєюсь мрією, — я усміхнулась. — І так дивно, що той, кого я ненавиділа найбільше від усіх, тепер став найбажанішим…

— Я не хотів, щоб ти мене ненавиділа… Але не знав іншого способу не дати тобі одружитись, — зітхнув Павло.

 — Так, мабуть, якби ти просто намагався познайомитися зі мною, я б не звернула на тебе уваги, — зітхнула я. — Тією шаленою вимогою вийти за тебе заміж і народити дитину ти ніби спричинив землетрус у моїй голові. Це дивне порівняння, але воно найбільш точно виражає те, що я тоді відчувала. І зруйнувавши мою звичну картину життя, ти зміг збудувати нову, оточивши мене любовʼю і турботою. Давши мені впевненість у собі і своїх силах…

— І ще я дуже не хотів, щоб хтось знав правду. Ну, що я в тебе реально закоханий. Бо це могло бути небезпечно. Поки тебе вважають бранкою в моєму домі, ти, як би це дивно не звучало, в більшій безпеці. 

 — Ти думаєш, мені загрожує якась небезпека? — я сіла, обхопивши руками коліна і зазирнула йому в очі. 

— У мене багато ворогів, — зітхнув Павло, також сідаючи на ліжко і обіймаючи мене зі спини. — А ти — моя Ахіллесова пʼята.

 — Я хочу бути сильною і допомагати тобі у всьому, — сказала я. — Щоб не бути твоєю слабкістю, щоб ти не боявся за мене…

— Я не кажу, що ти слабка. Я так не вважаю. Але те, що мої вороги, якщо зрозуміють, наскільки ти мені важлива, можуть захотіти цим скористатись, мене лякає. Знаєш, я раніше нічого не боявся, от взагалі нічого… Але тепер боюсь. 

 — Але ж ти не відмовишся від наших стосунків через страх за мою безпеку? — мені стало трохи не по собі від такої перспективи. 

— Я захищу тебе і так, зроблю для цього все, Мирославо… Все, чуєш? — він торкнувся губами моєї щоки. — Нікому не дам тобі нашкодити. 

 — Я знаю, — я усміхнулась, міцно обіймаючи його. — Все буде добре, ось побачиш… Ми будемо дуже щасливі разом…