29. Павло. "Досить тримати це в собі"

Це було тупо. Вона все дізналась. А я не хотів, щоб вона дізналась. Тепер я не знав, як поводитись з нею. Відчував себе ніби голим весь час. А вона була в одязі. Дуже дивне відчуття. 

Але Мирослава не відштовхувала мене і, певно, я мав дякувати їй принаймні за це. 

Коли ми лягли в ліжко, я одразу відвернувся від неї. Сьогодні дивитись на неї було важче, ніж зазвичай. Навіть не думав, що зізнання так все змінить в моєму сприйнятті. 

— Добраніч, — сказав неголосно, прикриваючи очі. Сумнівався, що я так просто засну сьогодні.

 — Добраніч, — тихо озвалась вона. А потім після паузи додала: — Ти образився на мене? 

— З чого ти взяла? — я навіть обернувся, коли це запитував, бо це було неочікувано. 

 — Коли ти сказав, що я можу не йти, в тебе на обличчі була надія. А потім у тобі ніби вимкнули світло,  мені дійсно шкода, що я не можу залишитись… Я просто маю спробувати всього досягти сама. І не потрібно мені купувати магазин. Я передумала. 

— Я подумав, нам не треба те одруження, — сказав я. — Просто побудь тут той строк, про який ми говорили. Та і все. Потім ще розлучатись, це зайва морока. 

 — А як же гості? І сукню я купила… — вона виглядала здивованою. 

— Ну, ми можемо її типу зіграти, але нічого не підписувати, — запропонував я. — А що… Так не доведеться розлучатись. 

 — Ну... можна й так, — невпевнено сказала Мирослава. 

— Так, як я до цього раніше не додумався, — сказав я бадьоро. — Все, тепер мені якось спокійніше. Давай спати.

Не те щоб мені було спокійніше. Але тепер я ні до чого її не зобовʼязував. Зовсім ні до чого. Зіграти в гру під назвою весілля, хіба. Ну але вона сама захотіла, ніби. Чи то я просто бачу те, що хочу бачити? 

 — Добраніч. — ще раз сказала вона і затихла, хоча я відчував, що ще не спить, її дихання не стало таким глибоким, як уві сні. 

Мені так хотілось повернутись до неї, обійняти і сказати, що я не хочу нікуди її відпускати… Що я не відпущу. Але вона сама сказала, що їй треба піти. Я не маю її зупиняти, якщо це їй потрібно. 

Вона не хоче залежати від мене. Вона мені не довіряє після того, що трапилось з нею раніше. 

Сон до мене не йшов. Я слухав, як вона дихає, а потім все ж не втримався і обійняв Мирославу. 

Вдихати її аромат, торкатись її, відчувати поруч — всю цю розкіш я мав обмежений час. Хотілось використати його по-максимуму.

Мирослава, схоже заснула врешті-решт. Чи то до того, чи то після того, як я її обійняв.

— Так, я кохаю тебе, це очевидно, — прошепотів їй на вухо. — З моменту, як побачив тебе ще пʼять років тому. 

Мені здалося, чи на її обличчі справді зʼявилася легка усмішка? Хоча, може. в цю мить їй просто снилося щось хороше…

Після зізнання мені стало трохи легше. Хай вона і спала, все одно я принаймні сказав це вголос. І вона була поруч. 

І вона ще буде поруч, ще трохи. Замість того, щоб засмучуватись, що вона піде, треба провести цей час так, щоб ні про що не шкодувати…

***

Коли я зранку розплющив очі, ми все ще лежали в тій позі, що і вчора. Мирослава одразу заворушилась в моїх обіймах і  розплющила очі, але не стала відсторонюватися, лише неголосно сказала:

— Доброго ранку.  

— Добрий ранок, — відповів я, ледь облизнувши губи. — Ти гарна уві сні, знаєш? Хоча і так гарна. 

— Я, мабуть, сонна і смішна, а ти мені лестиш. — усміхнулась вона  і раптом торкнулась губами моєї щоки. — Знаєш. я рада, що ми вчора про все поговорили..

— Що дізналась, що я по вуха закоханий? — я теж усміхнувся. Слова таки зірвались з вуст прямо при ній. Ну, це мало трапитись рано чи пізно, певно. — Я теж радий. Досить тримати це в собі. І так багато часу пройшло. Добре, я піду, — все ж я відсторонився від неї. — Піду каву зроблю….