28. Мирослава. "Я маю піти"

Коли він це сказав, все ніби стало на свої місця. Я раніше думала, що Павло в принципі не може ні в кого закохатися, він не така людина. І в шлюбі зі мною він переслідує якусь свою мету. Але тепер він розкривався переді мною зовсім з іншого боку, і це було так незвично…

— Думай сама, я піду, дякую за вечерю, — він поклав виделку і витер обличчя серветкою, а потім встав з-за столу. — Піду в душ. 

Він намагався триматись абсолютно незворушно, і у нього це майже виходило. Вже за мить він покинув кухню.

Я якийсь час так і сиділа, продовжуючи дивитися на те місце, де він щойно був. Зрозуміла, що ця поспішна втеча була не просто так. Чоловіки не люблять зізнаватися у своїх слабкостях, тому часом і віддають перевагу униканню небезпечних тем. Зараз я була майже впевнена в тому, що Павло щось відчуває до мене. 

Але може це “щось” — просто фізичний потяг? Адже це не одне і те ж, що кохання? Он Артем кохає мене, а переспав із Ксенею… Чи Артем мене не кохає? Бо Павло не став спати зі своєю секретаркою в такій ситуації… Отже, Павло мене дужче кохає, ніж Артем? 

Я обов’язково виясню, що саме він до мене відчуває. Бо і я останнім часом зрозуміла, що мене тягне до нього. Я уявляю, як він мене цілує, обіймає… Може, це просто через те, що ми багато часу проводимо разом, і в таких умовах неминуче виникнення якихось почуттів? Та чи значить це, що я в нього закохалася? Це може бути просто прив’язаність, он навіть жертви часом прив’язуються до своїх викрадачів,  і це ж не значить, що вони закохані в них? 

Щось мої думки зовсім заплутались. Я встала з-за столу, прибрала посуд і вийшла з кухні. Побачила, що у вітальні горить світло, зазирнула туди і побачила, що Павло сидить на дивані перед телевізором. Я підійшла і сіла поруч. 

 — Ти не проти, якщо я складу тобі компанію? — запитала в нього. 

— Не проти, — він кивнув і мигцем поглянув на мене. — Можу включити якийсь фільм. Що ти любиш?

 — Детективи, пригоди, — я знизала плечима. — Та що завгодно. Важливий не жанр, а наскільки сам фільм цікавий. 

— Ну добре, зараз щось підберу по рейтингу, — він поклацав щось на телевізорі і вже за хвилину ми почали дивитись детектив. 

Фільм дійсно був цікавий, і я незчулася, як зовсім забула про ту незручність, яка виникла за нами під час вечері. Ми обговорювали, хто з героїв фільму може бути вбивцею, і якоїсь миті я, вмощуючись зручніше, опинилася зовсім близько з ним, і поклала голову Павлу на плече. 

Він обійняв мене однією рукою, пригортаючи до себе і я почула, як швидко бʼється його серце. 

— Мені здається, коли я піду, то буду сумувати за цими нашими вечорами, — сказала я.

— Ну, ти можеш не йти, якщо не захочеш, — відповів він неголосно. Але його серце забилось ще швидше, коли він це сказав. 

— На жаль, я маю піти… Мені треба вчитися бути самостійною і ні від кого не залежати…

— Хіба погано, коли хтось про тебе турбується? — він поглянув на мене. 

 — Мабуть, непогано. Але у випадку зі своїми батьками я побачила, що за турботу потім можуть почати вимагати щось навзамін…

— Я розумію тебе, — він зітхнув і відпустив мене. — Добре. Якщо ти маєш піти, підеш. Я ж обіцяв. Ходімо спати. Вже пізно. 

 — Так, ходімо, — кивнула я. 

Мені хотілося сказати зараз, що я не хочу йти від нього, але щось ніби спиняло мене. Я боялась, що все це лише гра з його боку, щоб прив’язати мене до себе, змусити закохатися, раз силою в нього не вийшло заволодіти мною, то він обрав іншу тактику…