Розділ 1

— Мам, а в мене є тато?

Я завмерла з ножем у руці. От просто так... О восьмій двадцять ранку, між недорізаним бутербродом і чашкою кави, яку я вже вдруге гріла в мікрохвильовці.

— Софійко, ти серйозно зараз?

— А що?

Вона сиділа за столом у шкільній формі й спокійно їла сир із мого бутерброда. Сам хліб її, звісно, не цікавив.

— Нічого. Просто ти могла запитати про це не тоді, коли нам за десять хвилин виходити. — Я поклала ніж.

— А коли?

Хороше питання...Наприклад, ніколи.

Я взяла чашку й зробила ковток. Кава знову була холодна.

— У всіх є мама і тато, — продовжила Софійка. — Ну, біологічно.

Останнє слово вона вимовила повільно. Було видно, що десь його підчепила й тепер дуже задоволена собою.

— Біологічно, — повторила я.

— Так. Нам Оксана Вікторівна сказала.

Ну звісно. Дякую, Оксано Вікторівно.

— У нас буде родинне дерево, — Софійка потягнулася до моєї тарілки й забрала другий шматок сиру. — Треба написати всіх.

Я сіла навпроти неї.

Софійці було вісім. Майже дев’ять, як вона сама регулярно уточнювала. Вона вже давно знала, що я не народила її. Я ніколи не брехала про Віру. Софійка знала, що її мама померла, коли вона була маленькою. Знала, що Віра — моя молодша сестра. Але одне слово в нашому домі майже не звучало.

Тато... І не тому, що я забороняла. Ні. Просто його не було. Ні на фотографіях, ні у Віриних розповідях, ні в нашому житті.

— У тебе є тато, — сказала я.

Софійка перестала жувати.

— Де?

Ось за це я й не любила розмови з дітьми. Дорослий хоча б іноді розуміє, коли краще промовчати, а дитина просто питає.

— Я не знаю.

— Як це?

— Просто не знаю.

Вона насупилася, точно як Віра.

У такі моменти я завжди це помічала. Хоча вже шість років намагалася не шукати сестру в її доньці, але не виходило.

То Софійка відкидала волосся так само, то крутила ложку між пальцями, то сердилася, закотивши губи.

Іноді мені ставало від цього добре, а іноді я йшла у ванну й довше, ніж треба, мила руки.

— Мама тобі не сказала? — запитала Софійка.

— Ні.

— А ти не питала?

Я подивилася на годинник.

— Ми запізнюємося.

— Мамо.

— Софі.

Вона відклала сир.

— Ти не хочеш говорити.

Неприємна в неї з’явилася звичка. Розуміти мене.

— Хочу. Просто зараз нам потрібно в школу.

— Значить, увечері?

Я вже відкрила рот, щоб сказати «побачимо». Але Софійка дивилася прямо на мене.

— Увечері, — відповіла я.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Вона задоволено кивнула й зіскочила зі стільця.

— Тоді я взую кросівки.

— Черевики.

— На вулиці тепло.

— Вісім градусів.

— Це майже десять.

— Софійко.

— Уже взуваю черевики!

Я дивилася їй услід і думала тільки про одне. Що саме я скажу ввечері?

Правду? Я не знала, хто її батько. І це була найпростіша частина правди. Бо була ще інша. Я навіть не була впевнена, що Віра хотіла, щоб я колись його шукала.

До школи ми, звісно, запізнилися на три хвилини.

Софійка дорогою переконувала мене, що три хвилини — це не запізнення, а «невелика похибка». Не знаю, звідки вона бере такі слова.

Я у вісім років казала «я забула». І жила значно простіше.

— Поцілуй, — сказала Софійка біля входу.

Я нахилилася і вона швидко чмокнула мене в щоку.

— І ти не забудь.

— Про що?

Софійка примружилася.

— Мамо.

— Я пам’ятаю.

— Увечері.

— Увечері.

Вона побігла до дверей, а я ще кілька секунд стояла біля машини. Моя рука сама потягнулася до телефона. У галереї було понад чотири тисячі фотографій. Приблизно половина з них з Софійкою. Ще третина... теж Софійка, тільки невдалі. І десь дуже далеко внизу були старі фото.

Я не відкривала їх давно. Справді давно. Принаймні, місяців два... Ну добре, три тижні. Я сіла в машину й знайшла папку, яку колись назвала просто «Віра».

На першій фотографії ми були разом. Мені двадцять п’ять, а їй двадцять два. Віра в моїй джинсовій куртці, яку взяла без дозволу.

Я злюся, а вона сміється. Фото зробила мама. За рік Віра народить Софійку, а ще через два роки її не стане.

Я провела пальцем по екрану. Наступне фото. Ще одне.

Віра майже ніде не була з чоловіками. Точніше, чоловіки були. Знайомі, друзі або колеги.  Але жодного чоловіка, на якого я могла б подивитися й подумати: ось він

У перші місяці після смерті сестри я шукала. Не дуже активно, бо у мене тоді була дворічна дитина, яка прокидалася по п’ять разів за ніч і плакала, якщо я виходила з кімнати.

Я сама не завжди пам’ятала, чи їла, але я дивилася її сторінки, старі листування, контакти. Навіть питала в кількох подруг. Ніхто не знав або не хотів говорити.

Потім минув рік. Ще один. Софійка почала називати мене мамою.

Спочатку випадково, а потім постійно. І я перестала шукати. Ось тільки зараз уперше за довгий час подумала: а може, я просто не дуже хотіла знайти?

Я заблокувала телефон. Ні. Не треба.

Шість років я була поруч. Температура під сорок — я. Перший день у садочку — я. Збиті коліна, нічні кошмари, костюм сніжинки за дві години до ранку, бо Софійка раптом згадала про свято, — теж я.

Я була її мамою. Не «майже» і не «замість». А Мамою. І мені не було соромно за те, що думка про невідомого чоловіка десь там мені не подобалася.

Добре. Трохи було. Саме тому я завела машину й поїхала на роботу, хоча ще мала майже сорок хвилин. Коли дуже не хочеш думати, робота раптом стає чудовим місцем.

Увечері я купила торт. Не знаю навіщо. Можливо, десь у моїй голові розмова про відсутнього батька вимагала крему й шоколаду.

Але Софійка оцінила.

— А що святкуємо?

— Нічого.

— Тоді чому торт?

— Не можна просто купити торт?