Розділ 21.

Ліза за весь час війни не особливо цікавилась новинами «на болотах» та після розмови з Юрою, жінку наче потягнуло до дих самих телеграм-каналів, які майоріли повідомлення про диверсії Збройних сил України на території ворожоі держави. Її торували сумніви, щодо діяльності пасинка, та підтверджень не мала, як і спростувати не могла. 
Дні тягнулись за днями. Тижні летіли за тижням. Ліза вже робила ремонт в новенькому приміщені своє кавʼярні та намагалась кайфувати від процесу. Назву для закладу обрала легко. Просто спалося на думку, та так і зареєструвала. Отож, в підсобному приміщені вже стояла яскрава вивіска з простими буквами — «Міцна». 

Ярослав навідувався кілька разів на тиждень. Вивозив на обід, чи привозив із собою і вони сидячи на імпровізованих стільцях із дощечок та банок з-під фарби смакували вишуканими стравами з ресторану. Ліза трохи заспокоювалась. Чомусь впевненість в тому, що Мишко може бути причетним до випадків необережного паління на російських болотах, гріла душу. Він її захисник та гордість. Та про це мовчала. Нікому не відкривала своє серце. Навіть Ярославу. Відчайдушно вважала, що йому скоро все це набридне і він так само зникне, як і зʼявився в її житті. Ба більше, вона цього чекала. 
Вже і навчальний рік почався. Вересень тішив сонячною погодою вдень і майже заморозками вночі та вранці. Студенти та школярі заполонили вулиці та громадський транспорт, а Ліза нарешті готувалась до відкриття. Не планувала великої вечірки з цієї нагоди. Мишка все одно на ній не було. Ярослав же був поглинутий роботою, аби хоч якось позбутися сумних дум про їхні з Лізою відносини, що закінчились, не встигнувши розпочатись. Вони майже не говорили на цю тему. Якось просто сталось так.. саме собою. Може й воно на краще. Без зайвих емоцій, без скандалів.. просто прийшли до логічного фіналу. Це мало статись. Вони надто різні. Спробували — не вийшло. Чи варто було? Безперечно! Вони точно не вороги один одному. 
Сергій вирвався за кордон. Поставив на місце керуючого якогось свого родича. Не був надто задоволений його роботою, та все одно скаржився Лізі, мовляв і те не так йому, і те не так. Та й таке…

Символічно, та Ліза призначила відкриття кавʼярні на свій День Народження. При чому й сама те не одразу розуміла. 
 

Того вечора , гостювала у мами. Давно не була в рідних стінах. А сьогодні, купивши мамину улюблену «Прагу»  та поцупивши з власного кафе пачку травʼяного чаю, відправилась до найріднішої. 
Десь з годину вже чаювали, та розмова не вʼязалась. 
— Від мишка нічого не чути? — запитала мама, відрізаючи шматок торта та кладучи його до рота. З насолодою прикрила очі, смакуючи ласощами та відпила трохи чаю з мереживної чашки. 
Питання здавалось Лізі більше з чемності, аніж з щирої зацікавленості. Все ж Михайло дорослий хлопець і онук не рідний. Дарма що виріс у неї на очах. 
— Нічого.. — відповіла з тихим сумом Ліза. Вже не плакала. Хотілось та не могло б вже. Та й шо плакати, як нічим не зарадиш…

— А Ярослав що? — не вгавала мати.

— А що Ярослав? — скинула погляд молола жінка. 
— Впустила такого такого чоловіка… а він де любить тебе… усю! Обіцяв не ображати і захищати..

Ліза зітхнула і втупилась в чашку щ чаєм, наче хотіла розгледіти на іі дні відповіді на глобальні питання: «Чи є життя після смерті?», «ким насправді були масони «, «як дихає їжак, коли скручується в губок?»

— Свою обіцянку він виконав…не ображав і захищав. — промовила. — та тільки я вже не потребую захисту… він у мене є..

— Ти про Мишка? Так взагалі не відомо чи живий він, доню! Вийди заміж! Народи своє дитя! Цей хлопець тобі ніхто!

Поглядом Лізи, який вона скинула в мати, можна було розрізати гори. Галина аж відсахнулась. Такого холоду в очах доньки не бачила ніколи. Та сказаного вже не повернеш, хоч і щрозулєміла, що ляпнула не подумавши. Ця дитина для неї — світ.
Єлизавета спокійно встала з-за столу. Не жбурляла чайні ложки, не гримала дверима. Вона просто тихо пішла з квартири, де провела дитинство. Пішла не озираючись.

Вона не хотіла заміж…

Своє дитя? Можливо. Та заміж для цього не обовʼязково виходити. Мишко буде гарним братом.

З нагоди відкриття кавʼярні, Ліза запустила місцеву рекламу. По місту роздавали флаєри-запрошення, в центрі майорів величезний бігборд, фото до якого зробила її хороша знайома фотографиня. Гостям пропонували безкоштовний велкам-дрінк, як зараз називають,  а також різнованітні види кави, чаю та смаколиків. Ліза не поступилась на персонал на кухарів. Сама з лишилась у керма. На диво, люду набігло досить багато. На кухні тільки й встигали крутити круасани з малино, вишнею та шоколадом. Торт з фісташкою та крем-сиром також розлетівся. А трубочки «як в дитинстві» взагалі готували разів що три, бо не вистачало.   

Молода бізнес-вумен крутилася немов білка в колесі. Одночасно допомагала на кухні, вітала нових гостей, давала інтерв’ю місцевому виданню. Одним словом, день видався дуже напруженим, але приємним. Єдине, що кольнуло в душі це те, що не приїхав Ярослав. Хоч і обіцяв. Та жінці цього дня вистачало клопоту. Навіть за свій День Народження забула. 

Кавʼярню зачиняла вже під комендантську годину. Поставила на сигналізацію, зачинила двері і потягнулась за вертикальним ролетом, що виконував захисну функцію.  Але кільце, за яке треба було вхопитись виявилось зависоко, тому жінка трохи підстрибнула. Та так і не вхопилась… 

— Мам…. — пролунало за спиною. Знайомий до болю голос порушив тишу міської ночі. Жінка застигла не розвертаючись. Притулилася до холодної поверхні скла вхідних дверей і не вірила. Чи то може вже від перевтоми їй ввижається голос пасинка. Чи може вона спить десь в комірчині після важкого дня. Так не буває.. цього ж не може бути… Але ж він живий! Він живий! Тому …

— Мишко! Ну що я тебе просив робить?! Ну нащо ти налякав мати??? — озвався другий, не менш рідний голос…

— Та я якось… Яре… ну а ти б втерпів?