Розділ 19.

Ранок видався тяжким. Не фізично, морально. Його жінка була схожа на тінь, а темні кола під очима лиш підкреслювали це.  І Ярослав розумів чому.

Ліза тихо вибралась з-під легкої ковдри та прихопивши мусліновий халат мовчки почимчикувала в душ. Навіть не сказала чергове «доброго ранку». Тяжкі думи оповили свідомість жінки і ніяк не покидали її голови.

Дорошенко провів поглядом тендітну постать коханої, відмітивши про себе неефективність цього відпочинку. Хотів відгодувати та щоб сил набралась, а натомість тільки чахне на очах.

На приліжковій тумбі противним звуком озвався телефон. Дзвонили з офісу. І, мабуть, знову щось надважливе, що без його участі не вирішується. Та проігнорувати не міг. Старий вираз про те, що робота не вовк, в ліс не втече, наразі був неактуальним. За роботу тримались всі, і Ярослав не був виключенням. 
Боявся проґавити дзвінок друга, який мав дізнатись щось про Мишка. Тому після кількох хвилин розмови натиснув «відбій». 
Вставши з ліжка зробив десяток віджимань від підлоги, аби тіло прокинулось. Накинув футболку з шортами і зрозумів, що давно не чує шум води з ванної. А Ліза все ще не вийшла. 
Обережно підійшов до дверей та постукав.

— Лізо, — промовив. — у тебе все добре?

Відповіддю була тиша. 
Обережно натиснувши на ручку, зрозумів, що та піддається легенько штовхнув дверне полотно від себе. 
Ліза  сиділа на підлозі в кутку біля умивальника , підібравши під себе ноги та стискаючи однією рукою гаржет, другою гребінець. Невидючим поглядом дивилась кудись в стіну, а з очей текли сльози. Вона не видавала жодного звуку. Навіть не схлипувала. Від його видовище здавалось ще мотошнішим. Ліза була схожа на зламану ляльку і Ярослав вперше відчув безсилля. Він не знав, як йому діяти і що очікувати від неї. Якою буде її реакція. Сталось щось погане…

Дорошенко тихо підійшов до коханої та присів навпочіпки. Вона не відреагувала. Простягнув повільно руку і спробував забрати телефон, та пальці Лізи надто міцно його тримали. 
— Вони підірвались на міні. — прохрипіла жінка самими вустами, продовжуючи дивитись перед собою. 
Ярославові перехопило подих. Густий комок застряг в горлі, не даючи можливості вичавити хоч слово. Та він повинен був це зробити. 
— хто повідомив?

Ліза простягнула йому телефон з відкритим повідомлення.

— прийшло з невідомого номера. Додзвонитись нема змоги. Відключено. — відповіла не своїм голосом. 
— Я Все дізнаюсь, Лізо. — сказав і зробив скріншот з екрану та миттю переслав собі. — це може бути помилкою. 
Погляд Лізи ковзнув на нього. Став наче трохи осмисленим, але на дні вирував сумнів з безнадією.

— Що саме, Дороше? — запитала вона. — те що вони підірвались? Чи те, що він загинув? Чи може вся ця війна? 

Ліза говорила тихо. Сльози капали з її очей на легку нічну сорочку, яку так і не зняла ще. Ярослав простягнув руку до її обличчя і великим пальцем стертвологу з її обличчя. 
— Я все дізнаюсь, Лізо. — повторив з натиском, але ніжно.

А після обіду того ж дня, вони прямували назад столиці. Залишатись не було сенсу. Відпочинок здавався якимось збоченням, враховуючи обставини. Та й дізнатися все , що потрібно біло, краще будучи в рідних стінах. Лізі так спокійніше буде. Мабуть. Хоча наразі, спокійно їй буде тільки коли Мишко опиниться вдома. Ярослав не знав, що думати, адже окрім цього повідомлення у них поки нічого не було. Ще перед виїздом Дорош скинув скріншот своєму другу з поліції, аби той проби номер телефону. Бо просто так, такі повідомлення не шлють. А офіційно Лізі, як опікунці і єдиній родичці зазначеній в документах Михайла, ніхто нічого не повідомляв. Отже це могло бути що завгодно. 
 

Ярослав з Лізою зробили зупинку у Львові на ночівлю.  Майже весь шлях чоловік намагався не лізти з розмовами до неї . Вона ще на початку їх зворотної подорожі попросила не турбувати її. Бо хотіла подумати. Над чим, не ставила до відома. Їй не хотілось розмовляти, чути, щось аналізувати. 

Номер в готелі очікувано, виявились лише з одним великим ліжком. За ці декілька годин в автомобілі, Ярослав зрозумів, що вона вже не з ним. Щось змінилось. Як тепер її повернути? Ця клята війна відбирає дорогих людей навіть на відстані.

Ніч пройшла тихо. Ярослав лежав поринутий і думки на одному кінці широкого ліжка, Ліза— на іншому. Мирно сопіла, виснажена тяжкими думами, вона поринула в сон швидко і без турботно. Хоча турбот їй вистачало. Вона тепер точно знала, що їй конче необхідно зайнятися відкриттям власного бізнесу. Перш за все, щоб не зʼїхати з глузду. Це допоможе відволіктись та прийти до тями. І якщо Ярослав не зможе допомогти, то піде до Сергія. Він вже точно знається на закладах громадського харчування. Коштів їй вистачить, адже не все на сукні спускала, хоч як би їх любила. А міцний фундамент має побудувати для подальшого життя. І про Мишка все дізнається і він повернеться обовʼязково. І війня ця теж колись щакінчиться. З цими думками молода жінка і заснула. З надією на краще. Та чомусь не було там Ярослава… 

Ранком, молоді люди швидко поснідали в ресторані при готелі і зібрались в дорогу. На шляху до Києва вже говорили. Згадували школу. 
— Та я тебе коли побачив в перший день, мало не очманів. Ніколи таких не зустрічав до того. — згадував Ярослав. — ти ж була, як та Пушкарьова, хіба без окулярів. Але сподобалась своєю врівноваженістю і спокоєм. А ще потім зрозумів, що ти з біса розумна. - промовив він і кинув погляд на жінку. — памʼятаєш, ти мені з переказом допомогла? — Ліза кивнула, пригадуючи той момент. — от тоді я й вирішив, що моєю будеш! Але ти вперт виявилась..

— вперта?! — перебила його  Єлизавета.— та ти знущався наді мною. Як я мала реагувати?

Ярослав тяжко зітхнув.

— дурний був.. не розумів, як до тебе підійти. Що сказати…— сумний усміх покотився красивим обличчям чоловіка. . — А потім на випускному , як крани зірвало. Наговорив, не втримався і образив тебе. 
Вони замовкли обоє… зізнання стали невидимою фіранкою між ними…