Розділ 15.

«-Сину ти як?»

«+»

«— І як я це маю розуміти? Що ти живий і не ушкоджений? Чи може, що просто живий? Ти на позиціях? Чи відпочиваєш? Ще позавчора мав прийти і відписатись! Совісті в тебе нема!»

Пише….

Ліза ніколи не думала, що це очікування може бути таким виснажливим.

Їх забрали на передок майже одразу. Ярослав тільки повідомив, що навчання у них пройшло, мʼяко кажучи, екстерном. Людей категорично не вистачає. Когось треба замінити, бо цей хтось вже два роки вдома не був, багато загиблих наших отруїв. Отож, люди треба.

Кожного дня дякувала чоловіку, що підключивши всі свої звʼязки зміг зібрати пасинка. Починаючи від трусі, закінчуючи зброєю. Навіть на картку грошей кинув, бо невідомо який командир у нього там буде.

Багато різного зараз хлопці розповідають, особливо ті, хто приходить звідти.

Мало не прайс видають:

Ріжок — вісімсот гривень.

Граната — триста гривень.

Міна — тисяча гривень .

Скидалось на меню якогось ресторану, їй-Богу.

Хто-зна, чи правда, та перевіряти нема бажання.

… видалив повідомлення.

Надіслав фотографію. Усміхнений брудний писок. Кевларова каска, футболка, бронік. Очі страшні… порожні… Навіть уявити важко, що він там бачив..

 На віях збіглися солені сльози. Затулила рукою рот, з якого от-от зірвуться схлипи та притулилала гаджет до грудей. Телефон озвався сповіщенням.

«Жарко Ма! Страшна спека. Комарі, як слони. Купа трупів орків, а вони паскуди не забирають їх. Сморід такий, що, аж очі виїдає. Але я поки нормально.»

Аж здригнулась від останніх слів.

«Шо значить «поки»?! Не мели дурниць!» і пиши мені.»

«Скучив, мам-Ліз»

«Я теж, сину! Молюся за тебе щодня!»

Мишко відключився. Напис зверху мовив «не в мережі» і знову потяглися дні очікування.

Ліза їздила на роботу, та виконувала свої обовʼязки наче робот. Курінний навіть засумнівався в її адекватності в якийсь момент і навіть зустрівся з Ярославом з цього приводу.

Дорош розумів, що зараз вся оця його романтика Лізі ні до біса. Знав, наскільки їй важко. Памʼятав стан матері, коли оголосив про своє рішення піти до війська. А тоді її  сповнені суму та надії очі, коли чатувала коло лікарняного ліжка після його поранення.

Страшний сон кожної матері — втрата дитини. І якою б вона не була, а страх від того не менший.

Курінний домовився з Ярославом зустрітися пообіді недалеко від свого офісу на Кловській в одному з дорожезних ресторанів, що там розміщались.

Дорошенко ж, довго не міг вирватись з офісу, бо таки робота — вовк і втекти могла , щонайменше до конкурентів. Не так то страшно для нього, але хотілось бути першим у всьому. Ще й мати надзвонювала півдня, а він ну ніяк не міг відповісти на дзвінок. Клієнт видався дуже важливим і дуже прискіпливим. Поставив собі подумки галочку, набрати матір, а ще краще заїхати. Давно не бачив та й поговорити не завадить. А ще Ліза…

Лізу він часто забирав з роботи до себе, але вона на відріз відмовилась переїжджати до нього. Ба більше, навіть зубної щітки не привезла своєї. Жодної пари змінних трусиків не лишила. Завжди поверталась додому. Одного разу навіть психонула і поїхала сама, маршруткою. А Ярик був настільки ошелешений, що не встиг наздогнати. Тільки й майнули в натовпі червоні балетки та шлярка квітчастої сукні. Ох ті сукні! Вони йому скоро снитимуться. Пушок на те тільки муркнув та влігся на кріслі, де жінка любила залишати свої речі.

Отож, на зустріч до старого друга Дорош прибіг взмилений, розхристаний, злий і голодний.

—    Я замовив тобі каву. — промовив Сергій, коли чоловік ляпнувся на стілець навторти нього.

—    Я б краще борщу поїв… — відмахнувся той. Офіціант же ставив мініатюрну філіжанку на блискучу поверхню стола і мало не пирхнув від заяви гостя.

—    То тобі в «Пузату Хату»… — осміхнувся Сергій.

—    … або в Верховну Раду. Кажуть, у вас там ціни девʼяносто девʼятого року.

—    Ага.. хоч там якась стабільність.

На останню репліку Дорош скривився як середа на пʼятницю, але розвивати далі тему підвищення цін, інфляції і політики, не хотілось. Ще й екран телефону знову замиготів зображенням дорогоцінної маман. Ярик знову скинув. Було б щось важливе, написала б. А так від нудьги і наярює..

— Якщо ти про Лізу, то вона в адекваті. На роботу он навіть їздить, хоч я пропонував їй звільнитись. …

— А хто її звільнить, — гмикнув Курінний. — де я знайду такого менеджера?

— та мені по цимбалах, де ти його шукатимеш, чесно кажучи. Але справа в тому, що якщо вона не працюватиме, то з глузду зʼїде… Телефон той затре до дір… 

— Схудла так… — прокоментував старший чоловік. 
— Ага… — кивнув. — тут взагалі, годують, чи як? — трохи голосніше ніж треба промовив Ярослав. Миттю біля нього опинився той самий офіціант, на язиці у якого так і крутилась фраза про борщ. Та хлопець запобіжно промовчав. 
Ярослав  швидко ткнув пальцем у щось… і щось… і запити ось цим… і віддав книжечку меню. 
— Треба вже на зиму хлопцям взуття придбати…. Ліза тикає мені свої заощадження, ображається, що я не беру..

— А ти візьми! — спокійно відповів Курінний, дивлячись на смиканого друга. — не знецінює її роботу і старання. Це важливо для неї. Може й не витратиш, але їй буде приємно і вона знатиме, що теж причетна . Вона ж пасинку допомогти хоче…

Ярослав вдихнув глибоко повітря. І закривав головою.
Однозначно, Курінний мав рацію. Його слова були просякнуті досвідом та життєвою мудрістю. Дарма, що додумався до того зараз. Але ж краще пізно, ніж ніколи. 

— Вона вдома? 

— Так. Ти ж бачив, ми разом виходили. Відвіз її…Треба вже мабуть якось одружитись, та й не парити ні собі, ні їй мозок. Але вона в такому стані, що й білої сукні не помітить. Тож я чекаю.

Курінний тільки присвиснув. Відкинувся на спинку зручного стільця, оббитого зеленим оксамитом і задоволено усмізнувся. Запустив правицю в чорне волосся.

— І весілля в жовтні! Гарно буде! З мене ресторан. — врік, як відрізав. 
Залишилось ось це все тільки Лізі повідомити. 
А телефон розривався вже не тільки номером матері, а й потенційної тещі.