Розділ 9.

А вночі була «Повітряна тривога». Не було звʼязку з Мишком. І телефону того комплексу теж не мала. А місто потрясло знатно…Без влучань, хвала Богу, але уламки попадали … І страшно. Лізі завжди було страшно. Ні, вона не бігала в укриття щораз. Так і життя може пройти по укриттям та бомбосховищам. Тому, вона боялась, брала подушку, нерозпакований з першого дня війни рюкзак і йшла в коридор. Мабуть, ще тоді, могла б поїхати з пасинком за кордон, але .. не поїхала… Хтозна, як це пояснити… Але, краще на своїй землі, як би тяжко не було. 
Відбій тривоги прийшов близько пʼятої ранку і ще до шостої вона скролила стрічку новин і нарешті додзвонилась до Мишка, який усе проспав. Ну щаслива дитина, що тут скажеш. Розбудила хлопця, у якого зміна тільки о девʼятій починається, вислухала невдоволене бурчання сина і заспокоївшись, заснула. 
А вранці примчалась мама. З налисниками. З цілою каструлею. Сунула ще теплу посудину в руки, цмокнула дочку в щоку і побігла на свою роботу. Лізи ж вистачило, тільки на те, щоб поставити страву в холодильник і закутавшись в легку ковдру знову поринути в сон. Сьогодні ій на роботу тільки до Сергія в ресторан, тож має цілком законне право наспатися досхочу.

В другій половині дня молода жінка таки зволила відкрити ясні очі і заспаною мавкою виплисти на кухню. Треба було щось приготувати на завтра, бо зранку приїде вічноголодний спиногриз, який вмить спустошить весь вміст холодильника і всіх шафок, що стоять поряд. Тому, дешевше буде приготувати нормальної їжі, аби дитина не ґвалтувала власний шлунок шкідливими снеками.

Відкривши домашній рефрижератор, глипнула на каструлю із зеленим борщем і згадала, з яким апетитом Ярослав вчора поглинав страву. Любо-дорого дивитись, як чоловік смачно їсть, навіть коли закочує очі, смакуючи кожну ложку, навіть коли плямкає і краплинки рідини осідають на підборідді. Так і хотілось обтерти, як маленького великим пальцем руки, а потім злизати залишки бульйону зі своїх пальців.. 
Несподівано для себе, Ліза злякалась подібних думок. Адже це Ярослав Дорошенко! Нічний кошмар всього її одинадцятого класу. Хлопець, який перетворив її навчальний рік в пекло, і зараз вперто намагається зрушити всі її кордони, які вона так старанно вибудовувала протягом майже двадцяти років. 
Та про що це вона? 
Мужика нагодувала і вже добре. Посміхнулась сама собі: таки не погана господинька з неї вийшла. Життя навчило. 
За дві години у жінки вже був приготовлений гречаний суп, курка та картопляне пюре. Овочі і фрукти були куплені ще вчора, тому для довершеного ефекту поставила в духовку ще й пиріг з полуницею.  Потішилась своєю вправністю й пішла збиратись на роботу. Знову остання маршрутка, знову осудливі погляди містян, знову чергові плітки… Набридло? Так. Чи хотіла б щось поміняти? Однозначно — ні. Собака бреше — караван іде. Якщо говорять за її спиною, значить вона попереду. 
Напнула чергову квітчасту сукенку, скрутила темно-русяве волосся в пучок й попрямувала до зупинки громадського транспорту, гордо випрямивши спину.Вона все правильно робить. 
 

Діставшись без перепон ресторану і трохи покунявши в метро, до роботи стала мляво і без особливого захвату. Перші гості прибули під комендантську годину, що було характерно для того прошарку суспільства, що відпочивав  в цьому закладі. Ліза ж мало не позіхала на робочому місці. Ще трошки постояти і на її місце стане старша офіціантка, а вона піде до приймальні Курінного, далі возитися з папірцями. Завтра вранці мають привезти алкоголь, тож роботи вистачає. Перезмінка, прийом товару і додому вона дістанеться, дай Боже до обіду.

Ліза вкотре позіхала на робочому місці, перекладаючи накладні, коли в приймальню по шпигунські пригинаючись, зазирнув начальник.

— Недоспала? — промовив він весело, саме в той момент, коли Єлизавета з відкритим від позіхання ротом намагалась вдивлятися в екран ноутбука, де галопом скакали в різні сторони цифри та найменування товару.

— Переспала.. — промовила відпозіхавшись.

— З ким?

— З собою…

Шеф випрямився. Пройшов в приймальню. Завис. Поворушив пʼятернею волосся на політиці і глипнув на помічницю. 
— Я зараз, мабуть шось не те собі уявляю, так? — соромʼязливо перепитав.

— Кожен міркує в міру своєї розпущеності, шефе.. 

— Та як ти сказала, так я й міркую!

Ліза потерла очі і поглянула на збентеженого начальника. 
— Шо у кого болить, Сергію Петровичу… спермотоксикоз?

Курінний хотів щось відповісти, та аж закашлявся від випаду підлеглої. Поки кашляв, як дід старий і це в свої пʼятдесят, аж зігнувся. 
Жінка змилостивилась, зітхнула і подалась до кулера з водою. Набрала повну склянку і підійшовши зовсім близько, правицю поклала йому на плече, а лівою піднесла  склянку. 
— Поплескати?

Чоловік прийняв склянку, поспішно зробив кілька глибоких ковтків і нарешті заспокоївшись випрямився і з усміхом глянув на неї. 
— Браво, Лізо! Браво!!! Змусила старого чоловіка червоніти! — промовив віддихавшись. 
-- СтІсняюсь спитати: в якому місці ви старий?

Курінний знов кашлянув і зайшовся фарбою. Ото вже не очікував такої реакції. 
— Ото, краще б стіснялась….

Єлизавета хижо осміхнулась, даючи зрозуміти, що настій у неї сьогодні лайняний і сарказм з неї так і пре.

 — Була б це інша — звільнив би, до біса!

— Та досить з мене вже звільнень. — перебила. — мене з «Аврори» звільнили. 
Курінний збрехав би, якби сказав, що йому шкода. Бо йому не було шкода, від слова «зовсім». Бешкетна усмішка поповзла писком, зробив ще ковток і віддав склянку помічниці. 
— От і чудово, Лізо! Чудово-різнокольрово! Пішов! 

І пішов. До себе в кабінет.  Та на порозі обернувся, зміряв жінку уважним поглядом. 
— Віддам тебе Лізко заміж, тільки в надійні руки!

Ліза стрепенулась зі склянкою в руках, зіскулилась.

— Це ж не Дорошенку, часом?

Ще і розвернувся і здавалось, забув, по що йшов. 
— А що, вже?

— Вже…