Розділ 8.

Його імʼя з її вуст мало ефект ФАБу! Рвонуло в мозку й розійшлося отруйними цівками по венам, змушуючи тіло тремтіти від передчуття. Ще цей її халатик. 
В школі Ліза носила прості сорочки та спідниці нижче коліна. Але перед ним зараз вже не школярка, а красива жінка, проте з втомленими очима. І явно не в захваті від його візиту. Он, навіть до купатися не дав. Так, вона явно з душу. І тут же фантазія почала таке підкидати в свідомість , що й самому ніяково ставало.

Реакція на жінку викликала у Ярослава з збентеження, та він з цим пізніше розбереться. Зараз…

Ліза зиркнула на гостя, тюрбан на голові похитнувся, падаючи мало не на лоба. Жінка фиркнула і зняла його геть, струшуючи геть з голови. Нахилила голову вниз і почала терти мокре волосся просто перед ним. Правицею махнула, вказуючи на кухню.

— Чайник постав! — гукнула. — я зараз. І щезла в коридорі. 
Ярослав роззувся і пройшов в невеличку затишну кухню в світлих тонах з мереживними фіранками на вікнах, що виходили у двір. Знайшов поглядом доволі сучасну плиту та чайник на ній, увімкнув газову конфорку, наче в себе вдома. Озирнувся навкруги, відмітив ніжну мереживну скатертину на обідньому столі, вазочку з простим печивом «До кави», фасади молочного відтінку, сіра стільниця, на якій так і залишився лежати букет. 
—  Ліз! Малий де? — крикнув їй, шукаючи чашки. 
— На роботі! — відгукнулась, але десь близько. Подивився через плече. Ліза стояла в дверях кухні спершись плечем на одвірок. Вдяглася.. Та краще б вже не переодягалась. Краще не стало. Тобто, краще… Ааай!

На молодій жінці була напнута тоненька бавовняна сукня вільного крою блакитного кольору. Та тканина була настільки тонкою, що під нею можна було розгледіти навіть крихітні трусики, що тісно обхоплювали стрункі стегна. Та ну це якесь знущання! 
Подумки ляснув себе по лобі.

— Обідатимеш? — просто спитала.

— Нагодуєш? — перепитав.

Форкнула, цокнула язиком, закотила очі. 
— О, Господи….

«Ну, не свариться і вже добре» — подумав Дорош.

— Посунься.  — боднула стегном і потяглася до шафки з посудом. Витягла тарілки, — всядься вже, Дорош. Не нервуй мене хоч зараз, якщо вже прийшов. Навіть не питаю, де взяв мою адресу. Бо як виявилось, доброзичливців у мене вистачає…

Дістала з нижньої шафки високу вазу, наповнила її водою, та поставила туди квіти, що сиротливо валялись на стільниці. 

«Не сподобались квіти, чи дарувальник? Хоча он, картка на місці. Отже, вона не в курсі!».

Чоловік пройшов до обідньої зони і вмостився попід стінкою на мʼякому стільці. Не зводив шаленого погляду з красивої жінки, що поралася біля плити та спритно накривала на стіл.

— Ворогів нажила, Давиденко?

— Твоїми молитвами… — пирхнула у відповідь. — Зелений борщ їси?

— востаннє куштував ще в школі. 

— от і згадаєм шкільні роки.. — сказала і поставила нарізані яйця на стіл. — чи за чим ти там прийшов..

**********************
 

Борщ був смачним. Ліза — гарною. Тиша — гнітючою. 
Вони їли мовчки. Ярослав позиркував на жінку. Ліза — дивилась в тарілку.

— Дорош, давай ми просто поїмо зараз, а потім ти наговориш мені чергових гадостей і звалиш вже..— сказала вона перед тим, як сісти за стіл. Ярослав тільки кивнув. Сперечатися з цією жінкою не було сенсу. Але він ще побореться.

— Тобі не сподобались квіти? — запитав, коли проковтнув останню ложку борщу.

— Сподобались. — буркнула. 
— Чому одразу в воду не поставила?

— Бо купалась.. — Відповіла. — Ти доїв?

— Так, дякую. Було дуже смачно. — відказав і заходився прибирати зі столу, як Ліза висмикнула з його рук посуд і поставила в мийку. Пройшла до холодильника, щоб дістати полуницю і побачила, як цей навіжений почав мити тарілки. 
Спочатку жінка хотіла обуритись, а тоді … махнула рукою. Нехай миє, хоч якась користь буде з його візиту. Все одно ж зараз настрій зіпсує.

Коли таки поставила полуницю на стіл, всілася на стілець і нахабно втупилася в чоловіка, розглядаючи. Щоправда, її погляду відкрилась лише … задня частина, так би мовити. Очі мимоволі зачепились за пружну дупу в світлих лляних штанах, широкі плечі були обтягнуті пудровим поло знаменитого бренду. З-під коротких рукавів визирали кінчики якихось малюнків. Мабуть татуювання. Але на шиї  не помітила нічого. 
« Та й годі вже його розглядати!» — осмикнула сама себе. 

Взяла чималеньку ягоду і піднесла до рота. Відкусила і в цей момент чоловік вимкнув воду в крані і розвернувся до неї, витираючи руки об кухонний рушник. Так і застигла на ньому поглядом. Бо своїми очима він поїдав жінку, не міг не дивитись, занадто вона була спокусливою для нього. 
Ліза ледь прожувала ту нещасну полуницю, щоб не подавитись. Та відклала хвостик на серветку. 
— То шо ти хотів? — запитала . 
— вибачитись. — відповів. 
— Вибачився. Я вибачила. На цьому можемо розпрощатися. — скоромовкою проговорила Ліза. 
— А якщо я не хочу…—  примружився і відклав рушник на стільницю. 
Ліза зміряла цього, без сумнів, шалено привабливого чоловіка, дещо таки скептичним поглядом і промовила.

— Свої оці штучки — покрутила пальцем невизначено. — залиш на тих, хто на них поведеться. А тут, ти не за адресою, Дорошенко.

— До речі, — склав руки на грудях. — ти не спитала, як я дізнався твою адресу.

— О, Господи! Дороше! Ми живемо у вік сучасних технологій, соцмереж і месенджерів! У нас дрони знищують цілі НПЗ, а ти таке питаєш! Ми ж не в любовному романі, їй- Богу! Я не дуже й ховалась…

Чоловік відштовхнувся стегнами від стільниці і в один крок опинився занадто близько від Лізи схиляючись до іі обличчя. Зупинився мало не в сантиметрі від її губ:

— Тебе зовсім нічим не проймеш? — прогарчав та стиснув руки, як поклав на стіл по обидві сторони від дівчини. 
— Чому ж..  — гмикнула не відводячи погляду, подалася трохи вперед здіймаючи гостре підборіддя. — чимось і можна. Я ж жінка…  Дивлячись з якою метою…