Розділ 2.

Олена і Галина були тим  самим прекрасним  типом жінок, які кажучи якийсь комплімент, завжди мають в рукаві оте славнозвісне «але»: у тебе гарні туфлі, Але собі я б такі не взяла. Красива сукня, але треба тобі трошки схуднути. Гарний у тебе чоловік, тільки ж гулящий.
От Галині і Олені теж треба було додати ложку дьогтю в бочку меду. 
Гарні діти у них були. Розумні, красиві, працьовиті. Та от жодна з них не здогадувалась, наскільки вони були нещасними. Жінки ж завжди хотіли для своїх чад лише найкращого. Та в погоні за тим »найкращим», не завжди розуміли міру. Материнська любов всеосяжна і безмежна в своїй безкорисливості. Та разом з тим, може тиснути й душити, якщо вже дорослі діти не розставлять правильно свої особисті кордони. Тоді у матерів, жінок і зʼявляється те  «але», коли наче й погоджуєшся з рішенням власної дорослої дитини, та останнє слово все ж хочеш залишити за собою. 
Юрій Остапович Дорошенко, батько Ярослава і чоловік Олени, якимось дивним чином завжди опинявся на стороні єдиного сина. Підтримував його починання, радив, коли просив та ніколи не втручався в його життя. 
— Помилки не робить лише той, хто нічого не робить. — суворо казав він. — роби, помиляйся, вчись, роби висновки і працюй далі врахувавши всі помилки. — продовжував. — Навіть я колись замість тимчасовоі  пломби, поставив .. ну .. таку.. — чоловік нмикнув. — що переживе свого власника. Ото довелось тоді поводитись. Але нічого, виправив. Вибачився перед пацієнтом, врахував всі зауваження та й далі продовжив працювати. 
Тому, коли Ярослав закінчив медичний і навіть трохи пропрацював під батьковим началом в стоматологічній клініці, зовсім не здивувався, коли син заявив, що йде вчити на юридичний в Харківську юридичну академію. Ба більше, хлопець відмовився від батькової допомоги і здійсним свою мрію абсолютно самостійно та незалежно від батьків. 
Та підтримки від матері й діда йому не дісталось. Точніше, мати похвалила за наполегливість, але… було те саме «Але».

— Юристи в нашій справі теж потрібні. — промовила тоді Олена на сімейній вечері.

Юрій Остапович пирхнув, Ярослав закрутив очі, Остап Михайлович вийшов з-за столу. 
— А там одружишся, в Харкові, кажуть, дівчата дуже інтелігентні... — продовжувала Олена. 
Ярослав же, скрушно похитав головою. 
***********************************

Навчання на юридичному, далося хлопцю легше, ніж в медичному. Тому, незчувся, як добігли кінця пʼять захоплюючих років. Кишеню грів вистражданий диплом юриста і кілька запрошень на роботу в престижні контори Харкова. Та Ярослав вирішив повертатися в Київ. Там його сімʼя І душа. 
Щоправда, так і не потішив рідню невісткою. Хоч і мав дівчат вдосталь. З однією навіть прожив аж цілий рік, та не склалось. Тож повертався додому вільний мов птах і дико задоволений собою.  Та по згадці про місто де продив кілька років, в грудях щось стискалось і заважало дихати…
В серці голкою сиділа одна заноза і як її звідти витягнути не мав жодного уявлення. А як згадає, скільки пакостей їй наробив, то й геть душа перевертається. 

Чого тільки вартий вибрик на випускному, коли він таки вирішив зізнатись в почуттях до дівчини, але щось як завжди пішло не по плану.

*********************************
 

Батьківський комітет і школа не поступились на випускний для любих діток. 
Окрім фешенебельного ресторану, фотосесії і прогулянки на пароплаві, батьками була узгоджена покупка великої кількості різноманітного алкоголю на будь-який смак. Мовляв, це краще, аніж коли вони підуть по місцевим яткам скуповувати весь підряд шмурдяк та горілку й розпивали його по кущам та лавкам. Отож і випускникам весело і батькам так спокійніше. 
Майбутні бізнесмени, актриси і юристи були надзвичайно раді цій новині і на святковому банкеті відривались на повну програму. Танцювали, їли, пили. Багато пили. 
Ярослав теж пив. Пив і спостерігав за чарівною однокласницею, що витанцьовувала в центрі танцполу на захмарних підборах, що тримались тільки на носочках,  в простій білій сукенці з рідку червону квіточку. Її темно-русяве волосся вона зібрала двома пасмами на потилиці в таку собі дівчачу зачіску «мальвінка» і закріпила їх червоною квіткою-заколкою. Кінчики були підкручені і при кожному русі весело підстрибували, наче пружини. Червоні босоніжки майоріли перед очима, приховуючи увагу до струнких ніжок, а легка спідниця сукні мʼяко струменіла по міцних дівочих стегнах. Ярослава остаточно повело, коли ді-джей обʼявив повільний танець і до дівчини підійшов Микита. 
З Микитою Ярослав здружився з першого тижня в новому класі. Хлопець був баскетболістом і планував вступати в інститут фізкультури. Багато часу присвячував тренуванням та постійно осмикував Ярослава, коли він знову задирав дівчинку-відмінницю. 
Та найбільше Ярослава здивувало і навіть обурило, що разом з Микитою, до неї підійшов ще один представник їхньої компанії, Анатолій. 
Той давно поглядав на дівчину, але його наміри були не зовсім шляхетними. Власне, це колись він і озвучив хлопцям. Мовляв: класно було б затиснути їхню заучку десь в темному куточку і подивитися, чи в усих місцях вона тако розумна і, що вона ховає під тими закритими блузками й кофтинами. А що, вона ж добра, точно все покаже і розкаже …. 

Толік противно гиготів, а Ярославу хотілось дати по мордяці цьому Дон Жуану недоробленому. Всі знали, що він ласий до дівчат і навіть ходили чутки, що він з кількома друзями влаштовували суперечки.

Отож, така увага до дівчини Яріку не сподобалась. Особливо увага Толька.

Набравшись хоробрості і трохи за комір, хлопець встав і відносно рівною ходою, попрямував до трійці. На підході, крізь гучну музику він таки розчув слова дівчини і зрозумів, що вона відмовляє обом. Але жоден з хлопців не бажав здаватись.

— Давиденко, — прогримів Ярослав, коли порівнявся з друзями. — у тебе проблеми?

Дівчина скинула гостре підборіддя і наче аж очами блиснула.

— То у вас проблеми. А в мене немає.