Не хочу, щоб за мене помирали

— Я розумію, навіщо туди поїхала ти, щоб врятувати дітей. А Лєна чого поперлася? Кращого життя в Європі захотілося?

* * *

— Кума, ти повинна приїхати сюди, — чулося в слухавці, — Ти ж бачиш, що в аптеках майже немає ліків. Який в тебе запас?

Я потерла плече. Не дивлячись на хвору спину, вже вдруге за день затягнула на восьмий поверх по сходах сумку з картоплею. Всього купила двадцять кілограм, бо знайшла по нижчій ціні, ніж на ринку, і близько від дому. Зробила дві ходки, значить в одній сумці кілограмів десять. Довелося самій таскати, бо чоловік на роботі, а поки він прийде, магазин вже зачиниться.

— Десь на півроку. Кажуть же, що через три місяці все закінчиться, вже ведуть переговори про мир.

— Я б на це не дуже розраховувала. Що будеш робити, якщо війна продлиться довше, і ліки закінчаться? Запоріжжя дуже близько до фронту, раптом вони прийдуть вже через місяць?

— Навряд чи, — однією рукою підсмикнула полотняну сумку, ссипаючи картоплю під стіл на кухні, — Запоріжжя побудоване на тому місці, яке колись обрали козаки для своєї Січі, а вони дурними не були. Підібратися до міста нелегко, їм не захочеться кидати живу силу на м’ясо.

— Ти не хочеш їхати?

— Я боюся.

— Не бійся. Головне доїхати до Польщі, я скину тобі фото, який плакат шукати. Підійдеш до тих волонтерів, і вони відвезуть тебе сюди. А тут вдвох будемо.

— Я подумаю.

* * *

Вже о четвертій обидва коти сиділи в коридорі перед дверима, чекали на свого господаря. Вони чудово знають, що Ігор їх дуже любить і балує, та безсовісно цим користуються. Айлурофілія з одного боку не такий вже сильний розлад, але ж мене іноді напрягає. Чоловік перегодовує котів, що для них небезпечно.

Ігор зайшов, запихавшись, як завжди. Підніматися на восьмий поверх важко, навіть якщо ти здоровий. В нього це виходить без зупинок, я разок чи два відпочиваю між поверхами.

— Коли вже той ліфт запустять? — він бурчав вже звично.

— Коли війна закінчиться і зникне небезпека застрягти в ньому під час обстрілів.

— Я й так це знаю. А це що таке? — Ігор зайшов на кухню і побачив мою здобич.

— Картопля.

— Я бачу, що картопля. Навіщо так багато?

— Бо по чотирнадцять гривень. На ринку по вісімнадцять.

— Так купила б кілограмів шість, і досить. Потім ще. А тут запас на три місяці.

— Я пережила голод в дитинстві, вважай, що психую. Нехай краще буде з запасом.

— Зроби мені кави.

— Добре.

* * *

Я знову малювала картину за номерами. В останні місяці це заняття мене дуже заспокоює, якось балансує нервову систему не поверхово, а в самій основі. Скільки я їх вже намалювала за літо та осінь? Не злічити. Вісім це точно. Я ж їх не залишаю в себе, постійно комусь дарую, одна прикрашає робочий кабінет.

На телефоні фоном ввімкнула серіал «Одного разу під Полтавою».

Голос Юрчика обірвався, заграла мелодія виклику. Глянула на екран. Люба. Цікаво, як вона там влаштувалася? Вона телефонувала по відеозв’язку, на екрані відобразилася стіна будинку з маленьким віконцем нагорі, похмуре небо та те, як вітер пригинає дерева.

— Привіт.

— Привіт. Чим ти там займаєшся?

На мене з екрану дивилася синьоока брюнетка. Іноді думаю, що її зовнішність зіграла не останню роль в виборі зовнішності головної героїні моєї книги, але думки приходять і зникають. Моя Кет схожа на Любу тільки тим, що теж брюнетка, і теж синьоока.

— В тебе там вітер сильний, погано чути. Можеш зайти в будинок?

— Тільки коли покурю, — вона трішки повернулася, — Так краще?

— Ага.

— Так чим ти там займаєшся?

— Картину по номерам малюю, — я взяла телефон і показала полотно, де був видний лише місток, більше половини ще треба було малювати, — Як ти там облаштувалася?

— Добре. Живу тут у дівчат, вони типу, того, — Люба приснула зі сміху, я лише плечима знизала, — А раптом якась в мене закохається?

— Тоді ти опинишся в неловкій ситуації, так що не демонструй принади.

— Буду старатися. А де твій Ігор?

— На роботі.

— А ти вже наварила йому їсти, що сидиш і малюєш?

— Пізніше.

— Ти вже подумала над тим, щоб приїхати сюди? — я непомітно зітхнула, — Ти ж розумієш, що для тебе тут буде дуже багато перспектив, ти дівчинка розумна, не упустиш.

— Я ще думаю.

— Не затягуй. Я ж тебе послухалася, і не жалкую. Тепер ти мене послухайся.

— У нас ситуації різні, — я підняла очі від картини, — Для тебе це можливість нарешті виокремити свої бажання з моря потреб твоїх рідних, а в мене тут чоловік. Боюся, якщо я поїду кудись, він переїде до своєї бабусі, і мені банально не буде куди повертатися.

— Це якщо ти будеш повертатися. Знайдеш тут собі німця, кращого за Ігоря, і залишишся.

— Не думаю, що менталітетно я зможу зійтися з німцем, вони ж там правилам підкорені.

— Якщо що, я тебе тут чекаю. Домовлюся зі своїми дівчатами, щоб ми жили в одній кімнаті.

— Подивимося.

* * *

Новини лилися на нас кожного дня, наче лавина з гір, нервова система не витримувала. Я намагалася нікуди не ходити, бо підніматися на восьмий поверх було важко. Особливо бісили погляди сусідів на мене, в них дуже явно читалося засудження. Мовляв, молода, а така хирлява. Одна жіночка не промовчала.

— Якби ви, молоді, більше рухалися, то не були б такими слабкими. Займися хоча б бігом, і перестанеш задихатися після підйому на четвертий поверх.

— І що, біг якимось чином поверне мені мій рідний клапан на серці? — різко запитала я, роздратована цими словами.

Ніби мені подобається в тридцять один рік бути слабшою за деяких бабусь. Я повинна з цим змиритися, бо ніяка фізкультура не зробить мене такою ж сильною, якою я була раніше. Та ми з батьком такі тачки вантажили сіном і возили їх з балки, що з семи вже складали велику скирду, якої двом коровам вистачало на півзими!