Глава 7

— Приїхав забрати назад свої щедрі чайові? — Вимовляю першою, звичайно ж з іронією, я з ним інакше розмовляти не вмію. Чекаю у відповідь уїдливу фразочку, тому що Дін Гровер теж не здатен обходитися без шпильок і зухвалих посмішок. Але цей псих, нічого не кажучи, хапає пакети… всі шість і тягне їх до дверей.

— Куди? Надірвешся, Геракл пришелепуватий! — я реально за нього злякалася, тому що в нього відразу почервоніло обличчя і здулися вени на лобі. — Що ти хочеш цим довести? Сила є — розуму не треба? — біжу за ним, у мене не виходить його обійти, тому Дін першим ввалюється всередину, наткнувшись на мою тітку, яка сто відсотків підглядала у вікно, як тільки мене висадив Павич.

— І вам доброго ранку! — кидає їй Дін, хоча вона не встигла навіть рота відкрити. — Куди нести ваше добро? На кухню? — Таке враження, що цей «мажор на взводі» розмовляє сам з собою. — Який у вас затишний будиночок. Може, ви й мені кімнату здасте? — Поставивши пакети на підлогу різко повертається до тітки, що та аж сіпнулася. — Я справно платитиму, а в неділю, після церкви, можу грати з вами в карти на роздягання і постійно програвати, вам сподобається, Жаклін, от побачите.

— Та як ти смієш, негіднику? — моя доброчесна тітонька сердито роздула щоки. — Юкіто, що це за хамло?

— Я допоможу йому знайти вихід, він просто не в собі, мабуть, надихався вихлопних газів, — штовхаю Діна в спину і, на моє щастя, цей дурень не чинить опір.

— Що ти собі дозволяєш, Гровер? — обурююсь, виштовхнувши його на веранду подалі від вух страшенно допитливої тітки, у якої останнім часом дефіцит пліток.

Я начебто маю на нього злитися, але після вчорашнього, після того, що я побачила, я не можу злитися на нього на повну силу і взагалі не знаю, як мені з ним розмовляти, у хлопця психологічна травма… мабуть.

— Справді, чого це я дозволяю собі так мало, коли можу набагато більше?! Може й мені почати зустрічатися з викладачами?

— Ага, вибери Кобру, вона жінка в солідному віці, досвідчена, в свої шістдесят років носить такі підбори, що я щиро нею захоплююсь, — кидаю у відповідь смачну порцію іронії. — Гровер, зізнайся, що ти тут робиш, бо ти точняком не повз проїжджав?

— Попрошу личко зробити трохи привітніше. Я взагалі поїхав за Павичом, помітив його тачку на одному з перехресть, хотів перетерти із ним дещо. А потім побачив тебе в його машині і в мене запала кнопка, не пам'ятаю, як я тут опинився, — хмикає Дін, підходячи до мене ще ближче. — Ти знаєш, що Павич позашлюбний син нашого ректора? Але це дрібниці порівняно з тим, що Алан Нойс із сім'ї засновників нашого універу і його маман, яка встигла змінити трьох чоловіків, власниця цієї скелі мудрості, яку ми гриземо. Тобто це не ректор взяв на роботу Павича, а Павич найняв татка. Тільки це ще не найцікавіше. За шалені бабки можна розкопати навіть те, що старанно намагалися приховати, але я не винен, він сам мені порадив дізнатися про нього на дозвіллі. Два роки тому на нашого професора психології подала до суду якась Саманта Ворд. Вона наполягала, що Павич батько її дитини і вимагала аліменти, але Павич батьківства не визнав, стверджуючи, що батько маленької дівчинки… його колишній найкращий друг. До речі, до народження дитини Павич і ця Саманта були заручені.

— І навіщо ти мені переказуєш цю Санту Барбару? У людини насичене життя, це його право, — демонстративно знизую плечима, вдаючи, що мені все одно, хоча історія насправді цікава, майже мелодраматична трагікомедія.

— Мені б теж було на це начхати, якби цей тип не підбивав до тебе клини. Припини крутити перед ним хвостом, він може й офігенний, але якщо він тебе образить, то йому за це нічого не буде!

— Ох, вибачте, будь ласка, забула спитати дозволу у майбутнього чоловіка! — сплеснувши руками, корчу йому пику. — Ще раз питаю, яке твоє діло?

— Бо я за тебе переживаю, руда дуриндо! А ще мене бісить те, що ти можеш у нього втюритися, тоді як я… — осікся, подумки прикусивши язика. Але я тепер так просто не відчеплюся.

— Що ти? З якогось дива вирішив, що я твоя власність, твоя іграшка чи я тобі подобаюся, але ти не знаєш, як це висловити нормальними словами?

— Усього потроху, — видавив, зробив ласку.

— Господи, який же ти мутний, нестерпний, зарозумілий…

— А може, ти просто не знаєш мене справжнього? — Перебив, не дав виплеснути всі п'ятдесят відтінків мого обурення.   

— Ого, то у токсичному чемпіоні прихований ще один Дін Гровер, милий, добрий, чуйний лапочка? — У це складно повірити, але все можливо. — Це ти мені пишеш? Даю твоєму внутрішньому Діну перший та останній шанс.

Здивовано згинає брову та одночасно куточки губ.

— Пишу? Крихітко, я не любитель переписуватися з дівчатами, — пирхає. — Мені що дванадцять? …Тебе хтось дістає? — підозріло примружується. — У мене з'явився суперник?

— Куди там йому до тебе?! Ти ж у нас унікальний, — не зрозумію, він мене справді так дратує чи це я злюся на себе за те, що мене до нього вабить. …Ці губи, у нього такі гарні губи. Як не дивно, але Павича мені не хотілося спробувати на смак, він мій викладач і таке інше, а ось цього йолопа я б спробувала, тільки він про це не дізнається.

— Покажи! — вимогливо простягає руку.

— Обійдешся, це не твоя справа!

— Я сказав, дай сюди свій телефон! — Ти подивися, він мені ще жовнами своїми гратиме. Але Дін може упізнати незнайомий мені номер, тому варто спробувати, щоб витягнути цього аноніма з тіні на світло.

— А ти попроси як годиться, ввічливо, по-хорошому. Вмієш чи не впораєшся? — дражню, кидаючи виклик. Гровер любить їх приймати. Що ж, побачимо, як він зобразить із себе вихованого джентльмена.

Дін

Попросити? Як належно? Я тобі що слухняне цуценя, вирішила мене дресирувати? Оце вже ні, мандаринко, тобі доведеться прийняти мене таким, яким я є. Я не змінюватимусь навіть заради тебе, просто ти ще не знаєш, який я насправді, моя руда доза позитиву.