Глава 5

Юкіта

«Отже, патологічно правильна дівчина, чиє серце абсолютно вільне, надто сувора до хлопців. Сподіваюся, ти вибірково їх зневажаєш і маєш того, кому можна було б поставити плюсик. Інакше все дуже сумно. Правила іноді можна і потрібно порушувати. Ти знала про це? Смішно, але саме коли ти порушуєш встановлені занудами правила – ти почуваєшся по-справжньому вільним. У мене складається враження, що ти нещасна»

— Ще й цей козел буде мені поради роздавати, — сердито соплю і тут же відповідаю.

— Я б на твоєму місці вже тричі його послала, — пирхає Мей. — Не витрачай на нього час, нам зараз не до хлопців, у дорослих дівчат купа своїх проблем. Якщо йому потрібний психотерапевт, нехай іде до лікаря.

«А у мене складається враження, що ти задрот. Вибач за прямоту. Я щаслива незалежно від твоїх моралей, мій полохливий анонімус. Хіба твоє існування не підтверджує мою теорію, що сучасні хлопці ще ті боягузи та пестуни? Адже ти боїшся сказати хто ти такий»

Відправила зі зловтішною посмішкою, а потім остовпіла, прочитавши його відповідь. Мей навіть довелося торкнути мене за руку, щоб розблокувати.

«Я, звісно, ще той паршивець, але я точно не боягуз. І ти обманюєш себе і мене, Юто. Ти нещасна»

— Капець, він знає кому він пише, — ого, а це вже навіть трохи лякає. — Він зовсім не помилявся номером!

— Кинь цього маніяка до чорного списку і погнали вже. Ти сказала, що є робота у кафе «Шафран», — насправді Мей відпадне дівчисько і прекрасна людина, але у неї, як у всіх, є свої таргани, коли у Мей не має грошей – вона перетворюється на неврастенічку. Підробіток – тепер для неї ціль номер один.

— Знайомий маніяк підказав мені це місце. Тільки щось мені вже не дуже хочеться туди пертися. Раптом навіжений анонім завсідник цього закладу? Мені для стресів і Діна Гровера вистачає.

— Сміливих і відважних дівчат із перцевим балончиком у сумочці, ніякі збоченці не залякають. Це у нього будуть проблеми, якщо сунеться, бо я ще й викрутку про всяк випадок із собою ношу.

— Тоді мені з тобою точно не страшно, — Мей подобається мій іронічний тон, він її тонізує.

Хоч як це дивно, нас взяли на стажування обох, тільки менеджер кафе поставила нас у різні зміни.

— По ходу сьогодні, руденька, твоє перше бойове хрещення. Впевнена, це твій розмір і кольори підійдуть, — сує мені червоний топ і зелену спідницю-фартух. — Волосся зав'яжи і підніми. Нехай тебе не лякає це вбрання, це наша фірмова фішка, як і купа екзотичних страв. Якщо відвідувачі розпускатимуть руки – охоронець про них подбає. Зате чайові дають пристойні в накладі не залишишся. Вам ще пощастило, що одну дівчину звільнили за крадіжку, а другу за грубість. Вчитимешся на ходу, тут немає нічого надскладного, правила прості, — я слухаю менеджера і злегка офігіваю. Ох, відчуваю мене теж звідси попруть за грубість, адже я мовчати і мило усміхатися усіляким довбням не збираюся. І кому це потрібно голими животами світити, що то за фішка така?

…Але коли я побачила компанію старшокурсників із нашого універу на чолі з Діном, я зрозуміла, що мене переслідує карма або Дін Гровер і є той придурок анонім, який порадив мені це місце.

— Ну, чого ти застигла? Юто? — Не минуло й дві години, а менеджер вже мною незадоволена. — Нумо, вперед обслуговувати восьмий столик і будь привітнішою, мажори гарненьким дівчатам щедро дають на чай. А на їхні ідіотські жарти не зважай, вік у них такий.

  У мене не вийде бути привітною із цими кадрами. Я все ще гніваюсь на Діна, цей йолоп навіть не вибачився за свою поведінку у їдальні. Владні замашки, багатозначні погляди, значення яких я не розумію, ця отруйна іронія та манера поведінки «я можу насрати всім на голову і мені за це нічого не буде» – не роблять мене його шанувальницею. Оце я зараз наслухаюся...

Дін повертає голову в мій бік, тому що один з його друзяк доволі голосно ляпнув: «дивись, твоя руда іграшка» і з його обличчя сповзає ця його вічна нахабна посмішка. Він наче здивований і водночас незадоволений.

— Якого біса ти тут забула? — шипить Дін, типу я забула спитати у нього дозволу і тепер чемпіону доведеться мене покарати.

— Ну, поки я не вийшла за тебе, мені ж треба якось себе забезпечувати, — ціджу крізь зуби. — Жартую. Насправді я тебе переслідую.

— Юто, а животик у тебе те що треба, — кидає мені один з його компанії. Дивно, що вони сьогодні без своїх подружок. — А танець живота за додаткову оплату можна замовити?

— Калебе, стулився, взяв серветку і мовчки зайнявся орігамі! — гаркає на нього Дін, чимало здивувавши мене і свою мажорну банду.

— Не скажу, що рада вас бачити, але я повинна прийняти у вас замовлення, — стою, як дурепа в червоному топіку з блокнотиком і олівцем у руках, поки ці молоді самці витріщаються на мої груди, родиму пляму у вигляді серця біля пупа, але ніхто не дивиться мені в очі... крім Діна.

— Що треба зробити, щоб тебе звідси звільнили? — У нього ще вистачає совісті на мене сердитися.

— Мені цікаво, коли це ти вирішив, що можеш псувати мені життя? — Бувають моменти, і зараз це відбувається знову, коли ми дивимося один на одного, обмінюємося не найтеплішими репліками і здається, що навколо нас більше нікого немає, ми в окремому космосі, де ми не чужі один одному незнайомці.   

— Може, коли я це життя врятував. Через тебе, руда фуріє, я сьогодні наклюкаюся в мотлох, — жмурить очі, швидко пробігаючи поглядом по меню і ми обидва вже знаємо, що цей вечір безповоротно зіпсований. Павич має рацію, між нами щось відбувається. І раптом мені захотілося зрозуміти, що саме.

Ну, ось ми і дізналися про першу позитивну рису Діна Гровера.

Виявляється, він уміє тримати слово. Мужик сказав — мужик зробив. Сказав наклюкаюсь — взяв і героїчно наклюкався. Дивитися гидко. А ще треба віддати йому належне, він не дозволяв своїй мажорній банді відпускати на мою адресу вульгарні жартики і розпускати руки, матюкався на них поглядом, це ще так вміти треба. Вони сиділи аж поки ресторан не зачинився, жахаючи мене тим, як можна за один вечір витратити таку купу грошей.