Глава 1

«Я все серйозно зважив і вирішив, що нам потрібно розбігтися» — дивлюся на повідомлення, яке мені прийшло з незнайомого номера, і мене розбирає сміх.

— Ти тільки подивись, який йолоп! Ми з ним ще познайомитися не встигли, а він мені вже пропонує розійтися, — штовхаю ліктем подругу, підсовуючи їй під ніс свій телефон. — Мене навіть незнайомці кидають. Куди котиться цей світ, — хихикаю, тряхнувши рудою гривою.

— Ох, подруго, і не кажи, ссикливі нині пішли хлопці, куди не плюнь або мажорне гівно, або безхребетний тютя. Як можна помилитись номером, намагаючись розірвати стосунки? — пирхає Мей.

— Доведеться трохи познущатися, щоб мізки увімкнув. Зараз шльопну йому відповідь, — швидко набираю текст і відправляю.

«Котику, тобі треба почати все спочатку, в сенсі знову все зважити. Як то кажуть: «сім разів відміряй — один раз відріж». А потім наберись сміливості і скажи мені це, дивлячись у вічі»

Відповідь прилетіла негайно.

— Я, звісно, припускала, що він відповість, але не думала, що він так швидко мене розкусить. Запитує, хто я така, — посміхаючись, знову набираю текст. — Отже, не такий вже й дурний. Переписуватися з незнайомцем трохи тупо, але хоч якась розвага в цьому непривітному всесвіті.

— Сказала руда двадцятидвохрічна красуня, — Мей скорчила мені мармизу, викручуючи кермо. — Але, коли ми обмежені у фінансах, цей всесвіт і справді здається лажею. Мій татко сьогодні заявив, що моє навчання обходиться занадто для нього дорого, що мені вже час дорослішати і самій подбати про дріб’язок на кишенькові витрати. Трясця, скоро тампони не буде за що купити. Двадцять два роки, а вже стільки проблем. Студентське життя відстій. Юто, нам треба знайти собі підробіток. ….Агов, ти мене чуєш? Що ти там строчиш цьому невдасі?

— Написала йому, що я його сумління. Він щось намагається вигадати у відповідь. …Я тебе чую, але із підробітком для студентів у Чикаго все складно. На що ми можемо розраховувати? Лише на посаду офіціантки з плаваючим графіком. Але таких розумних, як ми, третина універу, потрібно щодня патрулювати всі кафе, щоб кудись всунутися. …О-о-о, незнайомець починає мені трохи подобатися, заінтригував. Виявляється, цей телепень має почуття гумору, — знову відволікаюсь на телефон. — Ти лишень послухай, що він мені написав. Без помилок, до речі, тож він у нас не безнадійний.

«Судячи з твоїх відповідей, ти скоріше дівчина, ніж хлопець. Повнолітня та зухвала. Можливо, досі незаймана. І таке цнотливе сумління мені підходить. Як щодо анонімних консультацій та психологічної підтримки на взаємовигідних умовах? Ти підтримуєш мене, я консультую тебе без особистих подробиць? Погоджуйся, не роздумуючи, тобі сподобається ця гра. До того ж, все буде абсолютно щиро. Я стану твоїм таємним невидимим другом, а ти моїм»

— І справді погоджуйся, хоч якийсь хлопець у тебе з'явиться, — ірже Мей. В цей момент її машина підозріло чхає і завмирає, відмовляючись заводитись.

— Краще вже пішки ходити, ніж їздити на твоїй чортопхайці, — я як відчувала, що сьогодні ми на лекцію запізнимося.

— Ну, то й вилазь, пройдемося. Скільки тут лишилося. Лікарі радять прогулянки на свіжому повітрі. І не кажи мені, що ми запізнимося на лекцію Павича, сама знаю, — Мей, закидає рюкзак на плече, а я відправлю незнайомцю відповідь: «Я подумаю» і вискакую слідом за подругою.

— Мей, ти що залишиш машину відчиненою?

— Повір, я мрію, щоб хтось її вже, нарешті, викрав.

Ми познайомилися з Мей на першому курсі, наші одногрупники влаштували пляжну вечірку з випивкою та музикою, яка оглушила не лише рибу в озері, а й місцевих жителів. Ми з Мей єдині, кому вдалося уникнути покарання. Кожна людина має свої таланти, а Мей вміє віртуозно тікати від копів, мені тоді пощастило, що вона прихопила мене з собою. І ось ми вже на третьому курсі, але все ще дружимо, хоч я і Май… ми зовсім різні.

— О, ніііі, — застогнавши, стискаю кулаки. У цьому світі є люди, яких навіть я з моїм залізним терпінням — терпіти не можу. І його насамперед. — Ти тільки подивися хто повернувся. Давай зайдемо з іншого входу.

— Зірка університету, Дін Гровер, повернувся з перемогою після змагань з кубком штату, — скривилася Мей, дивлячись на улюблені всіма нами сходи і натовп, який там зараз зібрався. — Давай тихенько проскочимо, поки цей чемпіон з розбитих сердець збирає компліменти від своїх фанаток. А якщо він знову скаже якусь гидоту на твою адресу — я плюну гордості економічного факультету межи очі. Хоча… я все ж таки залишаюся при своїй думці. Хтось із його наближених золотих мажорів чи навіть він сам, на тебе запав, тому й поводяться, як макаки у шлюбний період.

— А я тобі всоте повторюю, що ти вигадуєш. Вони просто розпещені нахабні недоумки. Зайдемо з заднього двору, все одно запізнилися, Павич клюватиме нас хоч за десять хвилин запізнення, хоч за п'ятнадцять.

У нашому університеті прижилася звичка давати викладачам прізвиська. Психологію викладає Павич – дико зарозумілий нарцис за своєю натурою, в нього часто закохуються студентки, бо він доволі привабливий чоловік, але характер… боже збав. Багатьом хочеться його придушити за такий характер, навіть його колегам. Вищу математику викладає Пудель, а мікроекономіку Кобра, цілий зоопарк, іншими словами.

— Я сама вибачатимуся, ти цього разу мовчи, — шепочу, зиркнувши на Мей, — Інакше знову ганятиме нас два місяці на перездачу.

— Я йому тоді правду сказала. Я ж не винувата, що він вважає правду грубістю? — Мей занадто імпульсивна, тому мені теж частенько перепадає за компанію через її емоційність.

— Професоре, ми просимо вибачити нас за запізнення, — напустивши на себе винуватий вигляд блаженної вівці, тримаючи за руку Мей, завмираю на порозі авдиторії, перебиваючи Павича своєю появою. Господи, як же його насправді звати? …Ага, згадала, Алан Нойс. Старший за нас років на дванадцять, неодружений, небідний і до біса нестерпний.