- 7 -

Прокинувся Марко від неприємного відчуття, яке інколи з'являється коли хтось уважно на тебе дивиться.

Холод ранкового повітря прокрався під одяг і здавалося, що він проморозив кожен м'яз в занімілих кінцівках. Осіння куртка, на якій клубочком скрутився молодик, зовсім не рятувала, хоча він намагався заховатися в ній, скрутившись калачиком.

Кволі думки почали формувати в свідомості програміста факти, які спочатку здавалися моторошними кошмарними сновидіннями. Але з кожною секундою усвідомлення жорстокої реальності ставало все чіткішим.

Так, він реально втрапив у халепу... хм, ще й це дивне відчуття стороннього погляду...

Розплющивши очі чоловік сіпнувся, намагаючись відсунутися подалі до стіни.

Дуже близько, поруч з його ліжком, в слабкому мерехтінні блакитного полум'я, яке розливало холодне світло по кімнаті, коливалася примарна субстанція, через яку простежувалися кам'яні стіни та закривавлені простирадла на підлозі.

- Моні, привіт. Ох, налякала ж ти мене. Потрібно було постукати чи ще якось дати про себе знати, а то..., - хлопець трохи заспокоївся, зрозумівши, що привид, який схилився над ним, це його вчорашня примарна знайома. - Емм... щось сталося? Ти якась дивна. Звісно, я не спец по примарних сутностях і, можливо, це твій нормальний стан, але... все гаразд?

Дівчина нічого не відповіла. Її довге волосся було скуйовдженим, брудний одяг майже нічого не приховував, відкриваючи Марку страшні глибокі рани. При цьому здавалось, що привида за життя катували, вириваючи шматки плоті ще з живої людини... щось явно було не так як вчора... а ще очі... вони були не блідо-блакитними, якими їх чоловік запам'ятав напередодні, а червоними, насиченими криваво-чорними сполохами.

- Моні, що з тобою... ні... ти не Моні!, - Марко сів, притискаючись до стіни.

Дівчина не зводила погляду з обличчя чоловіка і мовчала. Вона повільно перевела погляд на його нашийник і несвідомо торкнулася до кривавого рубця на своїй шиї.

- Ти - Сані! Привіт, емм... я думав, що це твоя сестра, вибач..., - почав було юнак, відчуваючи занепокоєння через візит сестри своєї нової знайомої і намагаючись підібрати слова для розмови з нею, але договорити йому не дали, оскільки привид раптом заверещав і схопив його за горло.

Марко захрипів, намагаючись звільнитися від міцного захвату ненормального привида, але, через відсутність концентрації та хаотичність рухів, пальці провалювалися крізь липку субстанцію, якою для нього зараз була Сані.

По ошийнику пішли блакитні іскри, які пробивали примару все потужнішими розрядами мініатюрних блискавок. Захист некроманта працював, але здавалося, що дівчині подобається біль, який вона відчуває... можливо заради нього вона й атакувала?

Привид сильніше стиснула пальці і застогнала, відкинувши голову назад, підтверджуючи цим заполошні думки молодика про те, що ця ненормальна отримує від болю насолоду.

- Пхх-пхус-сти, - прохрипів Марко, продовжуючи спроби звільнитися від привида-мазохіста.

Він сконцентрувався і нарешті зміг торкнутися холодної субстанції, але захват на горлі виявився напрочуд сильним.

Боротьба тривала декілька хвилин і, коли перед очима затанцювали кольорові плями, а повітря вже катастрофічно не вистачало, колишній програміст почав втрачати надію на порятунок.

Раптом двері кімнати відчинилися і на порозі з'явився Владіус, одним коротким жестом відкинувши Сані від чоловіка.

- Погана дівчинка, - прошипів некромант з дивною посмішкою на губах. - Я тобі забороняю підходити до мого слуги. Йди в підвал, тепер ти будеш покарана.

Привид почала підвивати, падаючи на підлогу, і поповзла до Заубера, обхопивши його ноги своїми руками. Дівчина терлася та ластилася до некроманта, наче кішка, підіймаючись все вище і продовжуючи своє тихе монотонне підвивання.

- До підвалу!, - гаркнув Владіус, відкинувши привида ногою.

Сані принишкла біля стіни і, сфокусувавши погляд на хлопцеві, який переляканим зайцем завмер на ліжку, посміхнулася йому так, що Марко відчув як по тілу пробіг цілий табун мурах... дідько, так посміхаються смачному обіду, який дуже довго чекали.

Наступної миті божевільна розтанула в повітрі, залишивши після себе неприємне відчуття тривоги, яке тепер точно постійно гризтиме чоловіка, коли він засинатиме.

- Що ж, тобі все одно вже час прокидатися, - спокійно сказав некромант, поглянувши на юнака. - Чекаю тебе через годинку-дві в кабінеті. Приведи себе до ладу і поснідай. Сьогодні буде багато роботи. Маєш трохи часу, оскільки в мене все одно є ще... кхм... справи в підвалі.

Марко кивнув і видихнув лише тоді, коли Владіус вийшов з кімнати.

Молодик підскочив на ноги і почав міряти приміщення кроками, прокручуючи в голові зустріч з примарою.

Він не готовий до такого!

Програміст підійшов до вікна, обпираючись руками на раму і спробував поглянути на вулицю. Але, як він не приглядався, так нічого побачити не зміг.

- Хоча б ковток свіжого повітря, - прошепотів молодик і насупив брови. – Чи я тут в’язень і навіть визирнути за межі маєтку не зможу?

Він сіпнув до себе потріскану дерев’яну раму, але вона відповіла йому скрипом, відмовляючись відчинятись. Це роздратувало юнака і він повторив свою спробу, а потім ще раз і ще раз… до тих пір поки не зміг таки трішечки змістити вікно, утворюючи шпарину, через яку потягнуло морозним повітрям, аромат якого змішався з гниллю, запахом прілого листя та ще чогось незрозуміло-бридотного.

 Марко спробував поглянути на вулицю в утворену щілину, але одразу ж відсапнувся назад, падаючи на підлогу.

З вулиці на нього дивилося біле око без зіниці, господар якого припав до вікна з іншого боку.

- Умм… ааа… ммм, - пробубоніла істота.

- Що, вибачте?, - ввічливо прошепотів переляканий програмер, відповзаючи подалі.

- Умм… ааа, - повторили йому і, через якусь мить після паузи, монстр, який налякав юнака, відійшов від вікна, певно втративши надію пояснити щось тупоголовому співрозмовнику.