20. Побачення

Ніка

Слідчий ізолятор в нашому містечку був розміщений в одному приміщенні з відділком, тільки в іншому його крилі. Я припаркувала авто за великим бусом. Вела, впевнена, на робочому місці вже не було, однак світитись зовсім не хотіла. 

Дістала посвідчення ще перед дверима маленького прокуреного холу і молилась, що Вел не встиг дати "особливих вказівок" щодо мене. 

Та сьогодні удача була на моєму боці! На чергуванні дрімав зовсім зелений новачок, і я його добре знала. 

– Привіт, малий! – якомога легковажніше звернулась, крутячи посвідчення між пальцями. 

– Ого, Ніка Юріївна! Не запізно? 

– Робота в мене така, Ігоре! Сам відчиниш ізолятор, чи дасиш ключі мені?

– Так терміново? 

– Ну а ти ще не звик, що в нас ні сну ні спочинку? 

– Та є таке! – хлопчина знехотя встав з крісла. – Вам байкер-маньяк треба? 

– Він не маньяк! Менше слухай плітки! Скоріш важливий свідок! – видушила посмішку, хоч серце боляче кольнуло. Еду не місце тут! Він ні в чому не винен!

На щастя малий швидко прокинувся остаточно, й, залишивши мене в кімнаті для допитів, пішов за Едом. Час враз почав тягнутись, як переварена нуга. Довго, важко. Почуття провини накрило з головою. Що, якби Ед не зв'язався зі мною? Може б не накликав гнів Вела і не опинився тут? 

Двері за спиною пронизливо заскрипіли, змусили здригнутись. 

Мить – і Ед поруч, на відстані витягнутої руки. В очах щирий подив. 

– Ед! – я не стрималась і кинулась до нього, як тільки двері за Ігорем зачинились. Міцно обхопила його за пояс, тільки зараз помітивши, що кайданок з нього малий не зняв. Певно, добряче Вел залякав його! 

– Тобі тут можна бути, Ласко? – прошепотів, всим тілом подаючись назустріч мені. 

– Гірше не буде, не переживай! – не стало сил відірватись від нього, тож так і стояла вдихаючи рідний запах, та слухаючи, як стукотить його серце. – Я скучила, Еде. І зроблю все, щоб витягнути тебе звідси! 

Як же добре, коли він поруч! Як сильно мені його, виявляється, не вистачало! І саме тут з ним, хоч обстановка і атмосфера явно оптимізму не вселяли, я повірила в те, що зможу йти до кінця. Його присутність діяла на мене магічно, давала віру і сили. 

– Я радий, що ти віриш мені. Мені вже цього досить. – прошепотів, вдихаючи запах мого волосся. 

– Ти сумнівався? Мені простіше повірити, що вбивця - то я уві сні, ніж ти! 

– Ти настільки в мені впевнена? 

– І навіть більше! Як ти? – трішки відсторонилась, та все-одно не випускала його з обіймів. 

– Норм. – Ед криво усміхнувся. Мене тут всі бояться. 

– То Вел постарався. Не зважай, люди зі столиці вже підбирають, на який саме важіль натиснути. 

– Гарна новина. Тільки доки я тут, поліція нічорта не робить, щоб знайти справжнього вбивцю. 

– Я роблю. Я стараюсь. Просто скрізь – наче стіна якась. -- жалібно прошепотіла. 

– В тебе вийде. Зараз щось нове є? 

– Тільки та клята голка і мейк. В тієї дівчини, що ти знайшов, він теж був. 

– А місцевість і символ, що він “малював”? 

– Мій вчитель вважає теж, що то буква “А”. Агнесу-Нессі забрав в столицю Рік. Але… чим ближче четвер, тим страшніше. Раптом, він не може її вберегти. Або… раптом “А”, за якою полює той звір – не вона? 

– А хто? Як думаєш, Ніко? 

– Я не знаю. Але зроблю все, щоб дізнатись. 

В двері делікатно пошкрябали. 

– Мені пора. – піднялась на пальчики і м‘яко торкнулась губ Еда. – Мені тебе не вистачає! – прошепотіла просто в губи… Ед подався назустріч, відповів так спрагло, що вся кімната з її запахами та звуками зникла. Але тільки на мить... Нам не треба "світитись", хоча б до четверга. Чомусь я впевнена, що саме тоді все нарешті вирішиться...