19. Мінус один підозрюваний

Ніка зупинила авто біля невеликого будиночку. Якийсь час посиділа, задумавшись, потім, дістала з сумки пістолет і переклала його в кишені куртки. В нагрудній кишені – посвідчення. Хтозна скільки ще пробуде, то чого б не використати? Трохи повагавшись, постукала в старі облущені двері і, на питання, хто там, відповіла “Поліція!”

Худорлявий блідий хлопчина підозріло дивився на Ніку крізь шпарину. Можливо, вона надто довіряла своїй інтуїції, та лиш глянувши на нього, вже могла спокійно їхати по справах. 

“Не хижак” – відбилась на “дисплеї” думка. 

Але хлопець відкрив. 

– Я вже все пояснював і копам і страховій! – незадоволено пробурчав, відступаючи вглиб пропахлого димом будиночку. А ще одним підтвердженням Нікиної думки стала його загіпсована нога. З такою на мотоциклі не поїздиш. Та й жертву навряд чи втримаєш. 

– Так, але треба уточнити моменти. – спробувала підіграти, поки не розуміючи про що він взагаглі говорить. 

– Той козел вилетів на перехрестя на червоний. Я не винен. 

– Нагадайте коли це було? 

– Майже два тижні тому. Гіпс ще тиждень носити, – жалібно подивився на Ніку. – А ви по якому питанню?

– Ви знаєте Агнесу Горську? – ну хоч щось спитаю, вирішила, щоб не йти з пустими руками. 

– Це моя колишня. А до чого тут вона? 

– Коли ви спілкувались останній раз?

– Ще влітку. З нею і її байкером-психом. 

– І більше спроб не робили?
– Звісно ні, я що самогубець? 

– Не знаю… – не чекаючи дозволу Ніка сіла на стільчик під стіною. – Скажіть, ви добре знали Агнесу, коли були разом? 

– Нащо це поліції взагалі? 

– Швидше відповісте – швидше розпрощаємось. 

– Ми зустрічались. Я трохи дозволяв зайве. Але руку не підіймав, не думайте. Так, трохи дах зірвало, коли побачив її на день міста з тим байкером, хотів їх підрізати машиною. Але все закінчилось мирно, не постраждав ніхто. 

– У Агнеси були вороги? Коім вас. 

– Не думаю. Вона добра. Мухи не образить. І я їй теж не ворог. 

– Взагалі не було? 

– Коли я з нею був, то не знав про таке нічого. 

Нічого…

Знову нічого! 

Ніка завела машину і кілька хвилин слухала, як гуде двигун. Так не вистачає Еда! Чомусь, цінність найважливішого розумієш, коли втрачаєш. Так хотілось побачити його! Як він там? Гіркі думки роєм закружляли в голові. Але одна серед них враз зробила салон машини світлішим і теплішим. 

Вел дуже педантичний, після роботи першим з відділку мчить. Робочий день його давно закінчився. А значить, їй ніхто не завадить пробратись до Еда! 

З цією думкою натисла на газ та виїхала з парковки.