2. Мені треба твій домкрат і вільна кімната

Дорога за місто була розбита і залита калюжами після вчорашнього дощу. А Ніка страшенно хотіла спати, бо вчора до півночі вивчала матеріали справи, які, нарешті отримала від Юрія Дмитровича. 

У відділку вона всього місяць, однак за цей час її сприймали хіба як “дівчину Вела”, і аж ніяк не повноцінного співробітника. Це була ще одна причина її фінта з пафосним “Я піду!”. Опіка Вела і ставлення колег, як до предмету інтер'єру, страшенно стомили і виснажили її. 

Саме тому, в одну небезпечну яму вона таки влетіла, до того ж двома колесами. Старенький седан важко зітхнув, мов людина, бувально випливаючи, а не виїжджаючи з мутної води. 

Те, що щось сталось з авто стало відчутно відразу, та зупинятись посеред дороги, коли до цілі – “У старого вовка” – всього кілометр, не хотілось. Та й не тільки в кілометражеві була причина. Саме тут, на цьому відрізку дороги були знайдені жертви маньяка, а що має справу саме з ним, Ніка не сумнівалась. 

Тут вона вже бувала, вмовивши Вела взяти її з собою. Звісно, нічого збирати і детально оглядати ніхто їй не дав. Але дещо вона вихопити та зафіксувати для себе встигла. Як і відмітити, що під типаж жертв і сама гарно підходить. 

Дахи будівель “У старого вовка” так несподівано визирнули з-за дерев, що Ніка розгубилась. Чогось думала, вони значно далі. Місце виглядало не надто привітно, але й не похмуро, як очікувала. 

Біля бару, що був водночас і входом в невеликий мотель, вистроїлись декілька мотоциклів. Блискотіли хромом та вабили око, при тому що Ніка ніколи ними не цікавилась. Хіба дяді Толіні “примочки” могла похвалити з ввічливості. 

А от своя автівка виглядом в профіль додала прикрощів: ліве переднє колесо за півхвилини простою спустило майже повністю. 

– Доброго дня, мені потрібна кімната і домкрат! – ошелешила з порога невисокого чоловіка за стійкою бару. Кілька байкерів за столиком поряд здивовано озирнулись на неї. 

– Кімната є, зараз відправлю когось приготувати її для вас. Домкрат теж знайдеться. Допомога треба? 

– Ні, дякую! – Ніка нарешті роззирнулась навколо. Бар як бар, нічого, крім мото-антуражу, особливого. П’яних дебоширів-байкерів, якими вона собі їх уявляла, теж не видно. Звичайні хлопці, правда в мотоамуніції дехто, і парочка дівчат. Одна, з синім волоссям, дуже виділяється. Надто яскрава і цікава. Коли проходила мимо, Ніка встигла помітити її нашивку “Киця” на тоненькому шкіряному жилеті. 

– Кімната буде готова за десять хвилин. Домкрат вам винесуть на вулицю. Чогось вип’єте? – висмикнув її з роздумів голос бармена. 

– Дякую, міцної солодкої кави. З собою. – роззирнувшись, і відмітивши, що бар потроху наповнюється людьми, додала. 

На диво, кава виявилась практично ідеальною. Доки домкрат так і не матеріалізувався, Ніка вирішила погрітись та вкотре все обдумати. 

Отже,чому вона тут? 

Бо хоче показати всім у відділку, що може бути ефективною не лише для перекладання паперів? 

Бо хоче вирватись з-під опіки Вела? 

Сердито стисла паперовий стаканчик в руках. 

Ні!

Вона тут, бо хоче зупинити вбивцю, а “Залізні Вовки” в будь-якому разі з ним якось пов'язані з кількох причин. І справа не лише в слідах професійних дорогих мотошин, які собі не кожен може дозволити. 

Всі жертви знайдені неподалік лігва “Вовків” – комплексу “У старого Вовка”, що є також їх “штабом”. Як пояснював дядя Толя: якщо у місті є мотоклуб, то він знає всіх байкерів в радіусі своєї сфери впливу. Навіть якщо вбивця не з “Вовків”, то з самим “Вовками” якось пов'язаний і точно знайомий. 

Отже, вона, Ніка, тут не даремно. 

– Це вам домкрат потрібен? – несподіваний голос пролунав просто з-за спини і ледь не змусив Ніку каву впустити. Вона перелякано озирнулась. Зовсім поряд (коли тільки вмудрився так тихо підійти?) стояв високий, навіть кремезний молодий хлопець. Шкіряний жилет в стилі “Вовків” видавав його приналежність до клубу. Тільки надто вже випещене і бліде обличчя з хворобливим румянцем з суворим байкером якось не асоціювалось. 

– Привіт, так мені! – вихопила з рук домкрат, наче відгороджуючись ним від хлопця. Надто вже близько він стояв і з цікавістю її розглядав. 

– Допомога потрібна? 

– Дякую, ні! – видала усмішку, згадавши, що вона має виглядати природньо і відкрито. 

– Як скажете – хлопчина мовчки обернувся та пішов у своїх справах. Ніка відмітила, що емблеми “Вовків” на спині в нього не було. Тільки назва внизу.  

– Стій! -- не дуже ввічливо кинула навздогін. 

– Що? – з подивом озирнувся хлопець. 

– Чому в тебе немає емблеми? 

– Я – проспект*. – байдуже відповів. Ага, якби ще Ніка знала, що це означає! 

___

*Проспект або кандидат – майбутній член мотоклубу, який має певний час побути з клубними байкерами, пройти певні перевірки і тільки після цього, на голосуванні клубу, отримати повноцінне членство. 

___

Коли хлопець “Я – проспект”, як про себе назвала його Ніка, пішов, вона підлаштувала домкрат і… трохи зависла. Змінювати колесо на "запаску" самій їй доводилось десь років два тому. Тільки проблема в тому, що свій седан вона тоді щойно купила, і всі його вузли були доглянуті колишнім власником. Сама ж вона, що тут казати, достатньо уваги йому не приділяла.