4

Андрій

Коли ми стоїмо серед натовпу, Марго виявляється трохи нижчою, ніж я уявляв, коли ми сиділи біля бару. Але це робить її ще більш беззахиснішою і водночас занадто зухвалою для такого маленького зросту.

Я не планував сьогодні танцювальних марафонів, але й відмовляти дівчині в такій дрібниці не бачу потреби. Безневинний танець двох незнайомців. Що може статись? 

Кладу долоню їй на поперек і злегка притягую до себе. Її тоненькі пальчики повільно, майже болісно повільно, підіймаються по моїх грудях, затримуючись біля коміра сорочки. А потім вона стає навшпиньки, тягнеться і обвиває руками шию. Простір навколо звужується до кількох сантиметрів між нашими обличчями. 

Я відчуваю її дихання на своїх губах. Можу торкнутись їх хоч зараз, але не роблю цього. Не тому що не хочу, а тому, що цього не було в моїх планах, коли я шукав її поглядом у натовпі. В ту мить я відчував якусь, невідому мені раніше, потребу зазирнути їй в очі. Дівчині, яка трохи не збила мене з ніг. Яка тікала від мене темним коридором. Яка не одразу обернулась, коли я підсів до неї. І те, що я нічогісінько про неї не знаю, додає ще більшої інтриги і в той же час бісить.

Я не звик нічого не знати про людей. Це моя робота, моє хобі, моє життя. В цьому весь я. Я не лізу людям в душу, але можу залізти у будь-яку цифрову шпарину. Але іноді… іноді я просто хочу вимкнути комп’ютер і не відповідати на дзвінки, щоб нічого не знати про людей, їх життя та проблеми. Як от зараз. Просто бути тут і зараз. Поруч з дівчиною про яку я нічого не знаю крім імені і того, що її подих має аромат солодкої карамелі.

Марго продовжує свій танець, притискаючись так близько, що я відчуваю кожен її вдих, кожен удар серця. Музика стає в’язкою, низькі баси вібрують десь глибоко в животі, а її рухи стають ще плавнішими та звабливішими. Вона не просто танцює, вона дражнить кожним міліметром свого тіла. І з кожним рухом її стегон об мої ноги цей тактильний голод лише зростає. 

Не знаю чи розуміє вона на які неприємності може нарватись, фліртуючи так із незнайомцями? Навіть цей танець уже давно перетнув межу пристойності і тягне на приватний в якомусь закритому клубі. 

Ковзаю рукою нижче, до її стегна, поки її долоня вплітається у волосся на моїй потилиці, притягуючи моє обличчя ближче. Між нами не залишається навіть повітря. Її дихання преривчасте, вона ледь помітно прикушує губу, дивлячись на мене з-під напівзаплющених повік. Я знаю – вона чекає. Проте я продовжую тримати уявну дистанцію.

Вона закидає голову, оголюючи лінію шиї, і її руде волосся важким шовком спадає на мої руки, змушуючи ще міцніше стиснути пальці на її талії. Не витримую і нахиляюсь вперед, залишаючи на її шиї один маленький поцілунок. Гаряча шкіра обпікає губи, а її аромат – суміш парфюму, адреналіну та чистої спокуси, плутає свідомість, остаточно вибиваючи грунт з-під ніг. 

Це вже не флірт. Це момент, коли контроль остаточно розсипається і постає вибір – відпустити її або притиснути міцніше.

А потім мій погляд мимоволі підіймається вище, і я ціпенію, зустрівшись зі знайомими очима. На другому поверсі стоїть Даша. Вона спостерігає за нами і хоча її обличя не видає ніяких емоцій, проте я точно знаю, що там, всередині, вирує ураган.

Сором, злість і дурна жага помсти на мить накривають з головою, але тверезий розум допомагає вчасно зупинитись, щоб не наробити дурниць.

Наша з Дашею історія закінчилась. Можливо не так, як ми планували від початку і не так, як могла б, але немає правильного часу для розставання. Якщо це мало статись сьогодні, значить так і має бути. Але Даша точно не заслуговує того, щоб стати свідком цього танцю.

– Досить, – хриплю, не впізнаючи власний голос.

Марго сприймає це по своєму, переможно посміхаючись. Натомість я хапаю її за руку і тягну за собою на вихід, не озираючись назад. 

– Ти зробиш мені велику послугу, якщо трохи збавиш темп. Я за тобою не встигаю! – каже грайливо, ледь встигаючи перебирати ніжками.

– Єдина послуга, яку я можу зараз для тебе зробити, це посадити в таксі й відправити додому, – відрізаю, виходячи на вулицю разом з нею.